Глава 9

Але перш ніж спуститися до сніданку, нам довелося переодягнутися. У величезній вбудованій шафі, яку легко можна назвати гардеробною кімнатою, я виявила не лише свої речі, а й багато нових. Сашко про це подбав. Я зупинила вибір на світло-зеленій туніці та білих бриджах, волосся залишила розпущеним, а ось із взуттям вийшла затримка. Я звикла по хаті ходити босоніж, але як бути тут, у замку короля, який нехай і несправжній, але все ж таки?

Саша, вийшовши з ванни, застав мене у роздумах. Я тримала в одній руці сандалі на плоскій підошві та туфлі на шпильці в іншій.

- Допомогти? – співчутливо спитав він.

- Було б непогано. Зовсім не уявляю, як ви тут одягаєтеся.

- Просто та зручно. Окрім урочистостей. Взувай сандалі, не хочу, щоб ти зашкодила свої ноги.

- Чудово, підбори та я – дві несумісні речі! - Зраділа я.

- Я знаю, - він поцілував мене в лоб й зник за дверима вбиральні. Я ж відставила туфлі убік, сунула ноги у сандалі. Вони виявилися дуже зручними, з добре обробленої світлої шкіри. Сподіваюся, у них немає жодних чіпів, і вони не перетворяться на швидкоходи чи ще щось таке.

Сашко одягнув джинси та футболку, взув шльопанці, і, взявши мене за руку, повів коридорами замку.

Я була вражена: тут все рухалося, піднімалося й відкривалося, немов за помахом чарівної палички. Ми пройшли весь другий поверх, і в мене виникло відчуття, що йшли не ми, а підлога під нами рухалася. Коли я поділилася цим із Сашком, він лише загадково посміхнувся:

- Так і є. Ілюзія ходьби.

- Але ж ми йшли!

- Так, але недостатньо швидко, щоб переміститися на таку відстань у такий короткий термін. Ми зараз у лівому крилі замку, у круглій вежі. Тут кухня та обідній зал. Ми майже прийшли.

- Зрозуміло, - кивнула я, продовжуючи вивчати інтер'єр.

Він був досить скромним, але вишуканим та дуже зручним одночасно. На стінах висіли дзеркала та картини, але всі вони були непростими. За нами маскувались переходи, датчики руху, термометри та барометри та купа інших цікавих штук. Так, припустимо, на рух вмикалося світло або відчинялися двері, по хлопку в долоні починали роботу кондиціонери.

Сашко проводив дорогою короткий інструктаж, але інформації було стільки, що в голові все перемішалося.

З довгого коридору, який закінчився напівкруглим холом, ми потрапили у скляний ліфт, він піднявся на два поверхи вгору й безшумно відчинив свої двері.

Ми опинилися у просторій їдальні. Тут було галасливо та багатолюдно. Я впізнала багатьох, хто був учора на нашому так званому весіллі.

- Доброго ранку всім, - привітався Сашка, як тільки ми увійшли.

- Доброго ранку! – повторила я.

Нас помітили, хтось кивнув у відповідь, хтось усміхнувся, дехто також відповів вітанням.

Столи тут стояли по всій залі, розраховані від двох до шести чоловік, круглі та квадратні, біля них – зручні м'які диванчики.

Уздовж стіни стояв довгий стіл, заставлений стравами та напоями – тут були млинці, сирники, запіканки, салати, свіжий сир і сир, вази зі свіжими фруктами та овочами, глечики із соком, молоком. Була й машина для приготування чаю та кави. У нас подібних багато, тільки у цієї виключно сенсорне керування, легким торканням, включався режим перемолки та варіння кави. Жодних інших технологій я не помітила. Ми набрали цілу тацю їжі, налили по чашці кави, а потім Сашка поставив тацю на міні-візок, натиснув червону кнопку «Пуск», вона рушила з місця, і тепер за допомогою пульта Сашка керував нею, поки та не зупинилася біля одного зі столиків . Вільних не було, ми приєдналися до пари, що сиділа біля вікна. Алексія та Девід. Я впізнала їх.

- Вітаю! - Привіталася я.

- Привіт, Вероніко, приєднуйтесь! - Защебетала Алексія.

- З радістю, - відповів за нас двох Сашка і допоміг мені влаштуватися на дивані. Потім він узяв тацю і розставив усі страви, обравши тарілку із сирниками, взявся їсти.

- Як минула перша шлюбна ніч? – хитро примружився Девід.

- Ну, для нас вона була не перша, - відповів Сашка, а я лише опустила погляд.

- Гей, ти чого соромишся? - подивилася на мене Алексія, - чи все було погано?

- Алексіє! – обсмикнув її Сашко, –в її країні не прийнято обговорювати такі речі. Не хвилюй мою дружину.

Алексія хихикнула, але розпитування припинила.

Я вибрала млинці з сиром й теж взялася за їжу.

Кілька хвилин ми їли мовчки. А потім Девід звернувся до мене:

- Ніко, як вам тут подобається?

- Я не бачила ще нічого, окрім замку, тому сказати складно, але ті технології, що я могла спостерігати, – вражають.

- Друг, ти хіба не розповідав Ніці про Лісгар?

- Тільки найголовніше, - відповів Сашко.

- І то тільки вчора, - втрутилася я.

- Ну ти даєш, друже! – здається Девід був здивований. - І що ти ще від неї приховав?

- Девіде!