Глава 6

Алексія спритними впевненими рухами зібрала моє волосся у високий хвіст, локони закрутила за допомогою щипчиків, потім збризнула мусом й додала трохи блискіток на саму маківку.

Потім зі своєї скриньки вона витягла косметику та почала накладати макіяж. Я не могла бачити себе в дзеркало, вона всіляко його собою загороджувала, відволікала мене балаканиною на абстрактні теми. Одне я дізналася – магії в цьому світі немає, є тільки техніка й технології, дуже розвинені, настільки, що можна спокійно спілкуватися крізь час й простір. Але є одна умова – ті, хто перебуває по той бік зв'язку, повинні знати про існування Лісгара й бути дружньо налаштованим до нього. Таких світів три, всі вони вважаються об’єднаними. Земля до їхнього числа не входить, але там теж проводяться експерименти.

І ще я дізналася про одну дуже важливу річ — у Лісгарі заборонені розлучення. Точніше, такого поняття взагалі не існує. Бідолашна Алексія аж зблідла, коли я ненароком запитала її про це.

- Розлучення? – заїкаючись, перепитала вона. – Що це?

- Це коли розлучаються дві людини, які колись любили одна одну, – якомога спокійніше спробувала пояснити я.

- Вероніко, про що ви думаєте? Зараз церемонія почнеться, яка навіки з'єднає ваші серця. А те, що ви назвали... Такого ніколи не буває. Адже ви обрали один одного, значить повинні далі разом йти по життю... Пліч-о-пліч...

- Гаразд, не бери в голову, – махнула рукою я. – Можна я подивлюся на себе в дзеркало?

- Ні, звичайно! Це погана прикмета! – заметушилася дівчина. Вона підійшла до вбудованої шафи, витягла звідти красиву сукню смарагдового кольору з атласної тканини. - Правда, вона гарне?

Я кивнула:

- Чудова! – Відповіла я, ледве стримуючи емоції, – Допоможеш?

- Звичайно!

Алексія допомогла мені надіти сукню й застебнула блискавку на спині. Сукня довжиною до підлогу, чудово сиділа по фігурі, підкреслюючи найпотрібніші місця, а ще вона була дуже приємною на дотик.

Я покрутилася довкола себе й посміхнулася. Я раптом зрозуміла, якою дурною я була лише кілька годин тому, коли хотіла відштовхнути Сашку, так і не поговоривши з ним, не дізнавшись причин та не познайомившись зі світом, який може стати мені другою домівкою. Доля подарувала мені шанс – треба його використати, а що з цього вийде – побачимо. Повернутись додому я встигну завжди.

- Я радий, що ти посміхаєшся, кохання моє, – Сашко як завжди підійшов непомітно.

- Сашко? – я обернулася та подивилася на свого коханого.

Він стояв одягнений у камзол червоного кольору, на кшталт британських гвардійців.

- Ти чарівна. Готова? Ходімо?

- Ходімо! – я видихнула, нарешті, ухваливши остаточне рішення залишитися поряд із Сашком. Від моєї істерики не залишилося й сліду.

Він простягнув мені руку, я подала свою, і ми вийшли з кімнати.

- Хай щастить! – прошепотіла Алексія.

Сашко повів мене коридором, до тих самих мармурових сходів, що вели в хол.

Я звернула увагу, що всі дзеркала, які я бачила вдень, були завішані важкими бордовими шторами.

- Сашо, чому дзеркала закриті?

- Існує повір'я, якщо щаслива пара побачить своє відображення перед церемонією, то відобразить свою долю, тобто стане нещасною. Зважаючи на це, в день церемонії ні нареченій, ні нареченому не можна дивитися в дзеркало.

- Але ми вже одружені, – нагадала йому.

- Так, одружені, тільки тут наш шлюб дуже фіктивний, не має сили...

- А контракт? – згадала я про папери, які підписала не дивлячись.

- Контракт, так, має. Його було складено тут, з урахуванням місцевих законів. Але ж ти його навіть не читала, – нагадав він.

- Дурна була, – знизала я плечима.

- Не хочеш перечитати? Думаю, прочитай ти його тоді, то не влаштовувала б сьогодні істерику...

- Ні, – впевнено відповіла я. – Не зараз. Потім. – знову махнула рукою на цей папірець, який вперто вважала фільчиною грамотою та формальністю. Наскільки я знала, такі папери підписують на випадок розлучення, а якщо його немає – то й толку від цього паперу теж.

- Потім не кажи, що не в курсі й тебе не попереджали, – Сашко міцніше стиснув мою руку.

У холі було шумно, але тільки-но ми з'явилися на сходах, заграла тиха гарна музика.

Затамувавши подих, я спускалася, прислухаючись до себе, своїх бажань і свого серця.

Контракт? Та до біса той контракт! Я буду дружиною принца іншого світу!

Сашко провів мене живим коридором, утвореним гостями. Вони захоплено дивилися на нас. І тільки одна дівчина, з довгим білим волоссям, кинула на мене погляд сповнений ненависті та щось прошепотіла крізь зуби.

З холу ми потрапили до зимового саду із чудовими рослинами, пройшовши через який опинились у ще одній залі. Вона була пустельною, тільки наші кроки лункою лунали навкруги, звідти ми потрапили в крихітну каплицю.

Двері за нами повільно зачинилися самі по собі. Каплицею я охрестила це приміщення дуже умовно, швидше за звичкою. Тут не було ікон, свічок, не було запаху ладана. Тільки на стінах було виліплено ажурні хрести. Такі орнаменти я бачила тільки в вірменських монастирях чотирнадцятого століття. Їх називали хачкари. Тільки тут вони підсвічувалися небесно-блакитним світлом.