***

***

У замок вели двостулкові двері, з масивних порід червоного та темно-коричневого дерева. Вони були привітно відчинені.

До нашого приїзду тут готувалися, на нас чекали. І я знала про це! Я знала, що він підписав робочий контракт з партнерами в Австралії, знала, що в цій країні вже кілька років живуть його рідні, що в особняку Сашки на нас чекають його батьки та друзі, які не змогли прилетіти на весілля, щоб відзначити його ще раз, тут. Я знала, що його батьки іноземці, все-таки Олександр носив дуже гарне прізвище, яке тепер стало і моїм – Ренделл. Але я навіть не припускала, що він – іномирець, до того ж, глава держави. Мій чоловік ретельно це приховував. Але чому? Чому він не казав мені цього? Я не могла цього зрозуміти, не могла знайти відповіді. І чим ближче ми підходили до його рідних, яких я часто бачила по скайпу, з якими спілкувалася у фейсбуці, тим сильніше нервувала.

Як себе вести? Що говорити? Мені хочеться втекти та сховатися! Мені було страшно від того, що чекає на мене попереду. І як тепер поводитися з Сашком? З тим, кого я кохаю всією душею, з тим, кому вірю?.. Вірила... Я відчувала, як у мене підкошуються ноги, як підкочує істерика, але стримувала себе щосили, заглушала негативні думки, як могла.

Федерік та Еліфія чекали на нас у центрі просторого холу, стіни якого були прикрашені найкрасивішими картинами у позолочених рамах.

Вони радісно посміхалися нам.

- Все гаразд? Ти надто напружена, – стурбовано запитав Сашко.

- В порядку, Ваша Високосте, – уїдливо відповіла я.

- Нікусь...

- Тихіше, потім поговоримо, – крізь зуби буркнула я та змусила себе посміхнутися новоспеченим родичам.

- Кохана, вибач! Я обіцяю, що все поясню. Пізніше, – шепнув він.

- Подивимося, – прошипіла я. Вже не сподіваючись почути адекватне пояснення всього, що відбувається.

- Про що ви там шепочетеся? – Запитала Еліфія, щойно ми підійшли до них.

- Люба, – зупинив її батько. – Привітай сина та його дружину як годиться!

- Олександре, Вероніко, ласкаво просимо до королівства Лісгар, до резиденції короля Федеріка Ренделла! – сказала вона поставленим голосом.

- Дякую, мамо, – Сашко обійняв по черзі своїх батьків.

- Ніко, дитино, раді бачити тебе в нашій родині, – Еліфія обійняла мене. – Сподіваюся, мій син не кривдить тебе. Ти мені відразу кажи, – вона підморгнула мені.

- Дай дітям відпочити, – Федерік узяв дружину за руку. – Олександре, твої кімнати готові. Ми чекаємо на вас за вечерею.

Сашко кивнув батькові та повів мене на другий поверх мармуровими сходами.

Вже в кімнаті він посадив мене на диван, взяв мої руки у свої і ніжно промовив:

- Мила, що сталося?

- Нічого, – збрехала я і відвела погляд, спробувала вирвати руки.

- Не обманюй мене, – попросив він, міцніше стискаючи їх. – Я бачу та відчуваю. Ти надто холодна. Ти зовсім не та життєрадісна дівчинка... Що змінилося?

- А як мені треба поводитися, Сашко? – На мої очі навернулися сльози. – Я взагалі нічого не розумію... Що змінилося? Та все, Сашко! Все змінилось! – крикнула я. – Ти обдурив мене! Вивіз у чужий світ! Я нічого та нікого тут не знаю! Я геть не розумію, що відбувається!

- Ніко! Ну не міг! Не міг сказати! Прошу, зрозумій мене! Вислухай!

- Не знаю, Сашко, не знаю, – похитала головою. – Я була готова до нового, була готова до нової країни, але не до нового світу... Ні... Я раптом зрозуміла, що тебе зовсім не знаю... Ти не той Сашко, який підкорив моє серце. Ти принц світу, законів якого я не знаю! Хто ж я тепер? Які мої права? Чи, може, ти ще кілька дружин тут ховаєш? – я все-таки вирвала руки і, скочивши з дивана, підійшла до вікна.

Декілька хвилин стояла тиша, я розмазувала по обличчю сльози. Біль скував мою душу, моє серце.

Він нечутно підійшов ззаду і обійняв мене за талію.

- Я багато чого готовий віддати, щоб не бачити більше твоїх сліз. Я просто прошу тебе зрозуміти мене. Я обіцяю показати тобі свій світ, все розповім, без таємниць, допоможу у всьому та ніколи не залишу...

- Зрозуміти? Як можна зрозуміти обман?

- Але ж спробувати можна? – з надією спитав він.

- Мабуть, – відповіла я та обережно обернулася.

- Я розумію, що вчинив нечесно, але, повір, я не міг сказати тобі. Це частина моєї роботи, частина етики кібернетика. Ми повинні бути обережними, нам не можна «світитися» в інших світах, де ми тимчасово працюємо, впроваджуючи технічні новинки....

- Але ж ти міг сказати мені... – наполягала я.

- На Землі – не міг. У вас повно спецслужб, які могли щось помітити, а я не можу допустити цього, адже тоді весь Лісгар опиниться під загрозою...

- Я дуже хочу тобі вірити, правда... Але не можу... Зараз не можу… Вибач...

- Я дам тобі час. Ти зрозумієш, я дуже на це сподіваюся. А зараз тобі треба відпочити. Ввечері на нас чекає свято. За кілька годин до тебе прийдуть дівчатка, допоможуть підготуватися.