Глава 4

- Лісгар – це мій світ, де я народився та виріс, але він пов'язаний із твоїм, із Землею. Це маленький острів у величезному океані та територіально він збігається із земною Австралією. Клімат, рельєф, рослинність, тваринний світ – все дуже схоже. Ми не знаємо чи є в Лісгарі інші материки чи острови, але ми змогли розвинутись й навіть знайти сусідні світи — на найближчих до нас зірках та планетах. Це дуже цікаво!

- Це розіграш? – Уточнила я. – Скажи мені, що це жарт, – попросила, розмазуючи по обличчю сльози та відсуваючись у дальній кут салону.

- Це реальність, рідна. Вибач мені, що не сказав. Не зміг, боявся, що ти не повіриш, боявся тебе втратити... А зараз... Зараз уже можна, – ледве чутно додав він.

- Чому, Сашко? Я ж вірила тобі, довіряла... – шепотіла я.

- Сонечко! – він наблизився, торкаючись моєї щоки рукою. – Тут дуже розвинена техніка та технології. Ми спілкуватимемося з твоїми рідними, ми літатимемо до них...

- Це... Це ж обман... Як я... Як я зможу далі тобі вірити? Як? Що ти ще приховуєш від мене? Хто ти? Яке твоє справжнє ім'я?

- Олександр – це моє справжнє ім'я. Тут я не обманював тебе. Я – кібернетик – вивчаю технології обміну інформацією, програмування, робототехніку, а також телепортацію та переміщення між сусідніми світами.

Я не могла повірити в те, що чула, в те, що тільки-но дізналася. Було дуже боляче від того, що мене обдурив рідний та коханий чоловік. Я не знала, що мені робити, як жити далі в цьому дивному місці, зовсім невідомому мені Лісгарі, про існування якого до цього моменту я не підозрювала навіть.

Я відвернулася від чоловіка та дивилася у вікно.

- Ніко, – покликав він мене.

- Не чіпай мене, Сашко. Будь ласка... – попросила я, і не в силах більше стримувати емоції, розплакалася, виплескуючи назовні біль розчарування.

Механічний голос автомобіля змусив мене здригнутися:

- Машина прибула за місцем призначення. Дякую, що скористалися послугами автодрайвера.

- Прибула... – повторила я. – Знати б ще куди...

- Додому, Нікусь, додому, – сказав Сашко. – Ходімо. – Він відчинив двері і простяг руку, але я проігнорувала її. Я не знала, як реагувати на те, що відбувається, не знала, куди бігти, поправила рукою волосся й завмерла на місці.

Ми стояли навпроти величезного кам'яного замку, оточеного ровом, повним води. Дерев'яний навісний міст починався за п'ять метрів від того місця, де ми стояли. По ньому вже поспішали нам назустріч троє чоловіків у червоних мундирах та високих чорних капелюхах, на яких золотими літерами було вигравірувано: ЛІСГАР.

- Ваша високосте! Олександре! Вітаємо! З поверненням додому, – перший із цієї трійці зупинився за два кроки і вклонився. Він говорив нашою, українською, мовою, що було для мене дуже дивно. Я не могла повірити, що все, що відбувається зі мною, — реальність, а не сон.

- Міс, раді вітати вас у Лісгарі. Містер Олександр не говорив про вас, – звернувся він до мене й теж вклонився.

- Місіс, – машинально поправила його я.

- Вибачте, заради всього святого, – відразу відрапортував він, покосився на мої руки, але я сховала їх за спину.

- Денисе, багаж достав у мої покої, – розпорядився мій чоловік, перериваючи цю розмову. – Ходімо, Нікусю, – простягнув мені руку.

Я лише кивнула, вклала в неї свою долоню. На даний момент безглуздо було чинити опір, а тим більше з'ясовувати стосунки при всіх, особливо, при незнайомих мені особистостях.

Він провів мене по мосту прямісінько до кованих воріт замку.

- Ти ще й принц? – Запитала я.

- Можна й так сказати. Не спадкоємець, – зізнався він, чим вкотре шокував мене.

- Здуріти можна! Скільки ще таємниць ти приховуєш?

- Не дуже багато, – ніжно відповів він.

Ось тільки я йому вже не вірила. І жодної думки, що мені робити далі. Як вибратися з цього Лісгара та знайти свою планету, свою країну, свою оселю — я не уявляла.

Ковані ворота привітно відчинилися, впускаючи нас у зелений внутрішній дворик. У самому центрі був розташований гарний фонтан у вигляді розкритої раковини. Зелені, рівно підстрижені газони, на яких росли химерні квіти найрізноманітніших відтінків. Гравійні доріжки йшли до ґанку замку і розходилися по обидва боки від нього — у глиб саду. Я спромоглася розглянути крони високих дерев.

Нас зустрічали. На ганку стояли чоловіки та жінки у форменому одязі — синього кольору штани та білі сорочки з краваткою-метеликом — у перших, і такі самі сині сарафани з білими фартухами — у других.

На балконі другого поверху сидів оркестр. Як тільки ми зрівнялися з ґанком, він заграв урочистий марш, слуги (а в тому, що це були саме вони, я була певна), голосно зааплодували.