Глава 3

В аеропорту було галасливо й багатолюдно. Я судомно стискала Сашину руку, боялась загубити його тут. Я вперше летіла літаком, вперше вирушала за кордон. Було дуже хвилююче.

Нас прийшли проводити мої батьки та Маринка.

- Молодята, ви хоч пишіть, дзвоніть, як влаштуєтеся! – Подруга обійняла мене, потім Сашку. – Бережи її, не то приїду та поб'ю тапками! – пригрозила вона моєму чоловікові.

- Не хвилюйся ти так. Вона — найцінніший скарб у моєму житті.

- Нікусю, Сашенько, – обійняла нас моя мама, – будьте обережні, пишіть, не пропадайте! Треба ж, за океан летять, працювати, – вона змахнула сльозинки з обличчя.

- Мамуль, не хвилюйся ти так, – спробувала заспокоїти її. – Як прилетимо, я напишу тобі чи зателефоную на вайбер. Ти тільки не хвилюйся!

- Дівчинко моя! Зовсім доросла стала! Будь щаслива!

- Дякую! Я вже щаслива.

Ми розпрощалися з рідними та пішли на посадку. Сашкові якимось дивом виділили від компанії, в який він мав працювати, приватний літак. Мабуть, там нас дуже чекали, і щоб не гаяти час на пересадках та очікуваннях в транзитних аеропортах, летіти через океан ми мали прямим рейсом, з дозаправкою в Дубаї.

Ми зайняли місця біля ілюмінатора. Багаж зайняв своє місце у спеціальному відсіку, пілоти плавно підняли машину в небо. А я дивилася вниз, як поступово віддаляється від нас місто, де я народилася й виросла, в якому зустріла своє щастя.

- Ти як? – Запитав мене Сашка, через кілька хвилин після зльоту.

- Страшенно хвилююся. Я ще ніколи не літала.

- Я пам'ятаю, Ніко. Все буде добре. Тобі нема чого боятися. Можеш поспати, якщо хочеш, тоді політ пройде майже непомітно.

- Я в вікно подивлюся поки що, – відповіла я.

- Слушна думка. Зараз ми вже вище хмар летимо. Насолоджуйся цим видом, а я трохи попрацюю. – Сашко дістав ноутбук.

- Добре. – кивнула я.

У роботі він був весь, поринаючи в улюблену справу цілком і повністю, не помічав нічого навколо. Він хоч й працював в мерії, але крім того займався якимось розробками, але толком нічого не пояснював, мовляв, державна таємниця. Навіть його контракт був пов’язаний саме з ними. Треба зауважити саме цим він мені й подобався – цілеспрямований, серйозний, працьовитий.

Я вирішила не заважати йому та перевела погляд на кучеряві хмари, над якими ми летіли. Як же це схоже на казку. Я навіть мультик про Тілімілітрямдію згадала, герої там по хмарах гуляли.

Сон таки зморив мене, я часом прокидалася, скоса поглядала на Сашку, який захоплено дивився в монітор, його пальці літали над клавіатурою, майже нечутно натискаючи клавіші, щоб не турбувати мене. Кілька разів він будив мене, щоб поїсти:

- Сонечко, прокидайся!

Я прокидалася, трохи прогулювалася салоном, їла, дивилася на хмари під нами, а потім знову засинала на його плечі. Дивовижна реакція на політ, який тривав близько 15 годин.

Остаточно Сашко розбудив мене, коли ми вже приземлилися.

- Ось ми й прилетіли, кохана, – він ніжно мене поцілував.

- Вже? На землі? – Запитала я, не вірячи, що наш тривалий переліт завершено.

- Так, – коротко відповів той. – Ходімо ж.

Пілоти та стюардеса привітно нам усміхалися, проводжаючи біля трапа. Забравши свої валізи, ми пішли піщаною доріжкою, вздовж якої росли пальми та евкаліпти. Я крутила головою на всі боки, намагаючись побачити знаменитого австралійського ведмедика — коалу, але його ніде не було видно. Чомусь мені здавалось, що вони тут живуть повсюди, немов коти у нашому дворі. Але Сашка розсміявся та сказав що це не так. Але пообіцяв, що у нас буде нагода їх побачити у природному середовищі.

Втім, звичної будівлі аеропорту я також не побачила. Та й паспортний контроль ми не проходили.

- Це точно Австралія? – запитала я, так як почала підозрювати щось недобре.

- Так, – сухо відповів мій чоловік, – потерпи, скоро ми будемо на місці.

Стежка перейшла в добре наїжджену дорогу, біля якої на нас чекав припаркований автомобіль чорного кольору дуже незвичайної форми — еліпсоподібний, він більше був схожий на машини, які показували у фільмах про майбутнє.

Сашко прибрав у просторий багажник наші валізи, відчинив переді мною задні двері, не перестаючи посміхатися. Я залізла в просторий салон на шкіряне сидіння, що більше нагадувало зручний диван, кольору кави з молоком. Він сів поруч та міцно стиснув мою руку.

Я розглядала все, що було довкола — цифрові та сенсорні панелі, що миготіли зеленими та червоними вогниками... Водійського крісла не було. Так само як й керма.

- Нічого собі машина! А як вона їздить? – запитала я.

- На автопілоті та на сонячній батареї. Тут майже не буває похмурих днів, тож автомобіль завжди на ходу.

- Ласкаво просимо, – пролунав у салоні механічний жіночий голос. – Будь ласка, оберіть маршрут! – на одному з екранів завантажилася картка з позначкою місця, де ми знаходились. Сашко провів пальцем по екрану, ввів якісь дані. Голос одразу відгукнувся: