Глава 1

З Сашею ми познайомилися випадково на автобусній зупинці. Я стояла, кутаючись у джинсову куртку та мерзла від пронизливого весняного вітру, що пробирався під одяг. Чекала на маршрутку, якої вже довгий час не було. Затори чи що? Він вийшов з тролейбуса, що під'їхав, й цілеспрямовано підійшов до мене.

- Привіт, мене Сашко звуть. Візьми моє пальто, ще захворієш...

- Дякую, мене Ніка звуть, – кутаючись у теплу тканину відповіла я.

- Дуже приємно, Ніка, – він підморгнув мені. – Може, тебе проводити?

- Не варто, невдовзі маршрутка під'їде. У мене сьогодні іспит, – з досадою відповіла я.

- Ти вчишся?

- Так, у медичному коледжі. Цей рік вже останній.

- Молодець, ця професія приносить людям користь та завжди й будь-де буде потрібна.

- Напевно, – знизала плечима я. – Вибач, моя маршрутка їде.

- Біжи. Ні пуху, ні пера. Пальто залиш собі, – він знову підморгнув.

- Але...

- Я заберу тебе після іспиту, сонечко.

Зніяковівши від такого звернення, я махнула йому рукою та зайшла в автобус.

Всю дорогу до коледжу в мене не виходила з голови дивна зустріч. Я вдихала його запах, що залишився на комірі пальта, згадувала акуратно зачесане, коротке чорне волосся, глибокі карі очі, в яких відбивався цілий світ. Білий в'язаний светр, джинси та кеди — все, в чому він залишився, залишивши мені своє пальто. Але, чорт, він дуже привабливий. Я притулилася чолом до скла, відчуваючи, як моє серце починає битися частіше, і я вже чекаю на нього, чекаю на нашу зустріч. Що це зі мною? Невже це і є кохання з першого погляду? Але ж кажуть, що його не існує... Невже, брешуть?

Іспит затягнувся. І хоча квиток я витягнула дуже простий: я знала майже всі відповіді та готова була відповісти одразу, викладач дав нам годину на підготовку та вийшов з аудиторії.

Я чекала, постійно нервуючи, кусаючи губи, а коли нарешті підійшла моя черга відповідати, швидко видала все, що знала по квитку й не тільки.

Професор глянув на мене з-під окулярів.

- Ну, ви даєте, студентко Мережко! Такої блискучої відповіді я давно не чув. – Він схилився над заліковою книжкою. – Відмінно, вітаю. Удачі вам!

- Дякую! – Відповіла я, посміхнувшись, і вийшла з аудиторії.

До виходу я не йшла, а бігла, поправляючи лямку рюкзачку, яка так і норовила сповзти з плеча.

Стоячи на ґанку, озирнулася. Він стояв з розкішним букетом червоних троянд та білим плюшевим ведмедиком за кілька метрів від мене.

- Сашко! – крикнула я.

- Ніко! – Він швидким кроком підійшов до мене. – Це тобі! – вручив мені квіти та ведмежа. – Як екзамен?

- Чудово! Здала на «відмінно», – Весело відповіла я, вдихаючи ніжний аромат квітів. – Дякую за квіти.

- Молодець! Ходімо?

- Куди?

- Побачиш, – він простягнув мені руку, і я вклала в неї свою долоню.

- Вероніко, ти де такий скарб відкопала? – крикнули мені вслід дівчата з моєї групи, що сиділи на лавці у парку нашого коледжу.

- Де взяла, там більше нема, – весело відповіла їм.

- У-у-у-у, – засклили вони, ображено підібгавши губки.

- Заздрять? – поцікавився Сашко.

- Ага, – відповіла я. – І взагалі у мене давно хлопця не було, тож нехай переживуть цей шок, а потім я, можливо, й розповім їм.

- О! Ти вже мене до своїх хлопців записала? Приємно, – Сашко рвучко обійняв мене за плечі.

- Вибач, я випадково...- Тобі нема за що вибачатися, мені подобаються твої думки.

Він привів мене до маленької, але затишної кав'ярні, замовив нам по філіжанці лате та тістечка тирамісу.

- Як ти дізнався, що я також це люблю? – подивилася на нього, потираючи замерзлі долоні.

- Я трохи чарівник, – посміхаючись відповів він.

Я милувалася ним, насолоджувалася його суспільством.

Він змінив мене, зробив моє життя яскравішим, подарував мені такі емоції, яких я не відчувала ніколи раніше.

Сашко щодня зустрічав мене біля будинку та проводжав на заняття, потім зустрічав біля дверей коледжу, й ми йшли гуляти. У парки, сквери, до моря, ходили до театрів та кіно, в кафе й ресторани. Він приносив мені квіти, м'які іграшки, купував повітряні кульки. А ще Сашко дуже здорово цілувався – ніжно та трепетно. У мене серце щоразу вистрибувало з грудей. Деколи хотілося більшого, але ми чекали, не поспішали, бажаючи залишити чарівний момент близькості на першу шлюбну ніч. Він сам так сказав, а я не заперечувала.

Я немов літала, а не ходила, наче крила виросли за спиною. З кожним днем ​​ми все більше зближалися, пізнаючи одне одного краще. Я з подивом виявила, що ми обоє любимо ті самі страви та напої, у нас однакові смаки в музиці та фільмах. Ми обоє любимо подорожувати, читати книги про піратів та пригоди в морі. Ми дійсно немов дві половинки одного цілого.