Розділ 1

Ірина 

Сьогоднішній вечір, зустрів мене прохолодною та сніжною погодою. Люблю зиму. Адже це період казок, фантазій, мрій. І начхати, що я вже давно не дитина.

Дуже давно...

— Чорт! — лаюся в голос я, та виходжу з машини.

Я так замислилася, що не замітила чорне авто, яке виїхало мені на зустріч. Погань! Невже не бачить куди їде, права купують, а мізки ні!

— Ви взагалі дивитеся куди їдете? Купити круте авто мізків вистачило, а навчитися користуватися їм ні? — не стримую своїх емоцій та лаюся на водія машини, який вийшов мені на зустріч.

— А ви я бачу, водійка зі стажем,бо... — чоловік навпроти мене починає лаятися, але різко замовкає.

І я його впізнала. Максим Миронюк - своєю персоною. Людина, яку я готова проклинати все своє життя, яка водночас приносила таку насолоду, але в той самий час зробила настільки боляче.І зараз він тут, через стільки років розлуки та часу, такий ж красивий, мужній та холодний.

— Іро, — вимовляє він моє ім'я, — ось тобі так зустріч. — посміхається. А я хочу вбити його,  через цю кляту посмішку. 

— Не думала, що побачу саме тебе. — чесно відповідаю йому я. — Й не думала, що колись тай побачу .

— А ти не змінилася. — відповідає Макс, та уважно розглядає мене, а пізніше кидає погляд на мою руку. — Незаміжня. — констатує факт.

Я криво посміхаюся. Та, Максим, незаміжня. Тому що, поки ти думав про дівчат та гуляв з ними, я проходила 9 кіл пекла, разом з донькою. Нашою. Донькою. Але це йому вже знати взагалі не обов'язково.

— Поки що. — посміхаюся. — Ми з моїм коханим вирішили не спішити, для чого ці формальності. — брешу, але й водночас виправдовуюся. Чому? Не знаю. Цей чоловік завжди справляв на мене таке враження, і навіть через шість років - це не змінилося.

Ми обоє мовчимо, кожен у своїх думках та мислить про своє. Для мене ця зустріч особливо складна, адже я так і не змогла його забути та пробачити, але чи можливо це? Коли кожного дня бачу просто його копію, яка бігає будинком, обіймає мене, сміється та радіє життю. Ні, не можливо забути. Миронюк пішов від мене, але залишив найцінніше, що є у моєму житті.

— Так швидко мене відпустила? — першим перериває тишу своїм запитанням.

— Миронюк, ти при своєму розумі? — нервово сміюся я. — Минуло шість років! Максим, шість! Ти думаєш, що я буду вічно плакати за тобою та чекати? — пирхаю йому все, що накипіло за ці роки. — Помиляєшся.

— А колись була на це готова,— він нервово сміється. — ти і характером дуже змінилася, не та Ірина яку я знаю.

Імунітет просто є на тебе. Принаймні я хочу так вважати.

— Наївною була, в дев'ятнадцять років багато чого не розуміла. Наприклад, кохання і аб'юз відрізняти не вміла. — гостро та швидко випльовую ці слова, поки вони крутяться на язику і я можу дати відсіч.

— О, так я щей аб'юзером був? — здивовано хмикає він.

— Не зраджував я тобі. Іро! Не зраджував, я тобі говорив це тисячу разів. Ти собі побудувала якісь казки, й наївно в них вірила.  — переходить на крик чоловік, напевно, вже теж складно стримувати свої емоції.

Він не змінився. Досі говорить, що не зраджував. Але я ж знаю, всю правду. Постійно приходили повідомлення від його коханок, залишені листи в поштовому ящику, а він постійно не ночував у дома. Коли завагітніла, зрозуміла, що досить. 

Пішла. Мовчки. Назавжди.

— Навіть якщо ти скажеш це тисячу і один раз, я не по вірю тобі. — я дивлюся у його зелені очі, а на мої чомусь надходять небажані сльози. 

— Це ти мовчки пішла, шість грьобаних років тому, а не я. — він робить крок ближче до мене.

— Не підходь! — показую жест рукою. — Все, Максим, твої ігри давно закінчилися, у тебе своє життя, а в мене своє. Забудь про мене так, як забув шість років тому.

Я йду до машини. Образа. Дуже велика образа. Я не хочу його бачити,  говорити з ним, Господи! Чому саме з ним, саме сьогодні!

Б'ю руками по керму, та заспокоююся. Чортівня просто, я скільки років оберігала себе і свою доньку від нього, а він з'явився в такій дурній ситуації, несподівано та різко. 

Брешу. Я ненавиджу зиму. Ненавиджу казки. Не люблю фантазувати та мріяти.

Їду до дитячого садка, кров кипить у венах, руки тремтять, а голос інколи підривається. Їду, й говорю сама до себе. Часто так роблю, щоб не впасти у паніку та не з'їхати з глузду. Згадую минуле, моя нервова система зараз не витримає ці спогади.Я не слабка! Я не буду такою! Я трималася впевнено шість років, а що зміниться зараз? Буду ще сильнішою, адже в мене є заради кого жити та триматися.

Коли заходжу до дитячого садка, вся паніка розсіюється та забуваю про всі проблеми. Ліза біжить до мене та захоплює мене у обійми. Моя маленька дівчинка. Моя.

— Мама! — вона дивиться своїми зеленими оченятами та цілує у щічку. 

— Привіт, маленька, — посміхаюся їй. — як день минув? Чим займалася? — цікавлюся я.

— Гралися. — посміхається донька. — Марта була мамою, Оксанка донькою, а... — дівчинка затихає на декілька секунд, — я татом. — бачу її сумний погляд. 

У мене сьогодні буде нервовий зрив, чесне слово. Ненавиджу Максима за те, що ця маленька принцеса залишилася без батьківської турботи. Ненавиджу.

— Хочеш сьогодні разом щось приготуємо? — беру її руки в свої та посміхаюся. 

— Хочу піцу! — радісно сміється Ліза. — Зробимо? — вона дивиться на мене щенячими оченятами.

— Навіть дві, — цілую її та беру її пальто зі шафи. — давай одягатися, тітка Юля вже чекає на нас. 

Любі читачі! Рада вітати вас у моїй книзі, думаю, історія Максима та Іри - западе вам у душу! Тисніть на серце, та додавайте книгу у бібліотеку!