Глава 1

Сьогодні я прокинулася з відчуттям, ніби сонце заглядає прямо в мою душу. Двадцять п’ять років разом із Миколою. Чверть століття. Як це взагалі можливо? Я лежу в ліжку, дивлюся на стелю й усміхаюся. Життя — дивна штука. Здавалося, що ще вчора я бігала з друзями під дощем і сміялася, а сьогодні готуюся до святкування річниці шлюбу.

На годиннику восьма ранку, а я вже готова бігти. Що ж, це ж не просто день, це наш день! Звідкись з підсвідомості виповзає думка: «А чи пам’ятає Микола, який сьогодні день?» Відганяю її, бо не хочу псувати настрій. Звісно, пам’ятає! Ми ж домовлялися святкувати разом, запросити дітей, згадати молодість.

Кухня зустрічає мене запахом кави. Я машинально ставлю чайник і починаю гортати список справ на день. Купити квіти. Підібрати найкраще вино. Приготувати щось, що він точно запам’ятає. І, звісно, виглядати так, щоб він знову побачив у мені ту дівчину, яку колись закохано запросив на танець у наш перший вечір разом.

Ще в магазині я починаю хвилюватися. Вибираю продукти й думаю, чи встигну все зробити. Продавчиня питає:
— До свята готуєтесь?
— Так, річниця сьогодні, — відповідаю з усмішкою, хоча серце починає легенько тремтіти. А що, якщо щось піде не так?

Коли я повертаюся додому, зразу ж розставляю квіти. Мені здається, що кімната оживає. Вибираю червону скатертину, ту, яку ми тримаємо для особливих випадків. Мої думки весь час повертаються до Миколи. Що він думає? Як він відреагує?

Потім телефоную Максиму й Соні. Вони в університеті, і я знаю, що їм непросто вирватися, але сьогодні я хочу бачити їх вдома.
— Мамо, я буду після третьої пари, — обіцяє Максим.
— І я встигну! Не хвилюйся! — додає Соня.

В їхніх голосах є щось, що змушує мене розчулитися. Мої діти, моя гордість. Ще недавно вони бігали по дому, а тепер — дорослі, впевнені в собі, і так багато в них від Миколи.

Час летить. Я стою перед дзеркалом, намагаючись зрозуміти, чи пасує мені ця червона сукня. Чи не занадто сміливо? А може, якраз добре, що сміливо? Врешті-решт, сьогодні я хочу, щоб він знову побачив мене тією, ким я була для нього раніше.

Коли діти нарешті приходять, будинок наповнюється життям. Максим жартує, що я готую страв більше, ніж на весілля. Соня допомагає робити салат і кидає на мене теплі погляди. Вона знає, як для мене важливо, щоб усе було ідеально.

— Ну, мамо, — раптом каже вона, поки ми вдвох на кухні. — Сьогодні ти виглядаєш так, ніби знову збираєшся підкорювати тата.
Я сміюся, але всередині щось трепетно завмирає. Я хочу вірити, що можу його знову підкорити, навіть після двадцяти п’яти років.

Година до його приходу. Я вмикаю улюблену музику, аби трохи зняти напругу, і починаю розкладати страви. Мої думки знову кружляють навколо Миколи.

Що він скаже? Чи буде вдячний? Чи помітить, як я старалася?

Коли двері нарешті відчиняються, моє серце ледь не вистрибує з грудей. 

Ось він! Мій чоловік! Чоловік, з яким я прожила чверть століття. І сьогодні я готова зробити все, щоб цей вечір запам’ятався нам обом.