РОЗДІЛ 12 "Туров. Сусідка за стіною"

— Прохолодно,  візьми  мою кофту.

Я  без вагань стягую  олімпійку  та накидаю  на  худорляві  плечі, котрі  одразу  здригаються,  немов  їх  торкається     білосніжний  сніг.  На  долю  секунди затримую  на  них долоні,  передаю  своє  тепло,  заспокоюю.  У  короткій майці   морозяно.  Все-таки  зовсім  скоро  у  свої  права  вступить  осінь, знову  потягнуться  довгі  вечори,  прикрашені  рясними  дощами,  різкими  поривами  вітру  та  глибокими  сутінками  за  вікном  офісу. 

За вдачею  я   людина,  яка  працюватиме  на  результат.  При  чому  здебільшого  нехтуючи  власним  комфортом,   часом ,  особистим  життям. Інтрижки,   котрі  незмінно  слідують  зі скандалами  навколо  моєї  персони,  добряче  дістають і  псують  репутацію. Злата  вже  неодноразово натякала  на мої  романи.   Неприємно,  але діватись нікуди.    Мій жест викликає  відповідну  реакцію  з  її  сторони. 

  Колюча,  гостра  на  язик  і   така  вразлива  й  залежна  від свого  батька  Злата недовірливо  кліпає  величезними  сірими  очима.   Боїться? Ніяковіє?

Якось  занадто  легко  вона  погодилась  на   дещо  принизливі  умови  договору.  Звісно,  я  затверджував їх,  щиро  висміюючи   юриста, який   приніс  цю  нісенітницю  на   погодження.  На той  час  я   був  далеким  від  справ  бізнесу,  юридичних  термінів  і  життя,  не  пов’язаного зі спортом. Взагалі,  у спорті  стосунки  між  людьми набагато  простіші.  Ти  говориш відверто,  і  завжди  отримуєш  відверту  відповідь.   Ніхто  не лукавить  про твої  досягнення  чи  поразки,   бо твій  результат  — ти сам. 

Я  просто  згодився  на  умови,  підписав, а  Злата  своєю  чергою  вчинила  аналогічно:   юне  дівча,  затиснене  батьком  в  рамки,  без  вагань  поставило  підпис  поруч  з моїм.

Тепер, коли  пройшли  роки   з   того  часу,  я  навіть радію  беззмістовному  пунктику.   Я з  дівчиною,  про яку  не  думати  — складно,  перебуваємо  під  одним дахом і  смажимо  смачнючий   зефір.  Що  не  робиться,  робиться  на краще.   Так  говорить  народна  мудрість і  моя  мама.  До  речі, остання  сьогодні  ще  не  дзвонила.   Розмовляти  кожного  дня,  ділитися   — наш давній  сімейний  ритуал. 

Діставши  телефон  з  кишені  штанів,  дивлюсь  на  екран.  Дійсно  жодного пропущеного  дзвінка. 

Злата  розслаблено   забралась  з ногами  в глибоке  крісло, принесене  з  тераси, і  мрійливо   роздивляється   залишки  вогнища.  У руках  тримає  тарілочку  з  десертом.  Маленькі  іскорки  освітлюють  білосніжне  личко,  й  дівчина   видається  чарівницею,  що  вороже   на  вогонь. 

Красива,  таємнича,  і  така  недосяжна.  

— Вибач,  мені потрібно  зателефонувати,  —   говорю  та  відходжу  на  кілька мерів.  Вона киває  голівкою  у  знак  згоди.  З тіні  дерев  зручно спостерігати  за  дружиною.  Я  не  відмовляюся  від  задоволення  помилуватись  Туровою,   тому  набираю абонента,   не зводячи  з неї очей. 

Цікаво,  дівчина  відчуває  мій  погляд?   Вона  обережно, і  водночас  звабливо відкушує  шматочок   підсмаженого  зефіру,  акуратно  відкладає  на  тарілку,  повільно,  смакуючи,  пережовує.   А я зависаю мов хлопчак,  мов закоханий  вперше  старшокласник. 

Злата…

Я   божеволію  від бажання   міцно-міцно  притиснути  до  грудей,  вдихнути  на повні  груди аромат  її   волосся,  відчути  на  дотик  м’якість  порцелянової  шкіри, її  тепло  і  ту  пристрасть,  з якою  відповіла  на  поцілунки.  Як  не пробує  приховати  справжні  почуття,  її  душа  зрадницьки  виказує  всю  правду.    У серці  дружини  не  живе  кохання,  проте симпатія  є. І  лише від  мене  залежить, чи  зможу  достукатись  до  крихітного  зернятка   її  почуттів,  щоб  згодом  з  нього  виросла  справжнісінька  квітка  під  іменем любов. 

— Привіт,  мамо.  Ти  не  дзвонила. Ось вирішив  набрати. Як  ти? 

— Привіт,  мій  синочку,  — роздається  по  іншу  сторону  зв’язку  піднесений  голос.  Мама  завжди  рада  мене чути. —  Ти  повернувся  в  рідне місто?  Мені  татко говорив.

— Так, я  сьогодні  вночі  прилетів,  а  зараз   перебуваю  на  спортивній базі. 

— Вирішив  відпочити? Ти  б не робив лишні навантаження на ногу. Коли наступне обстеження?

— Через тиждень запис,  але я не впевнений, що прийду.

— Знову справи ? Здоров’я,  синочку, набагато  важливіше. У тебе  ж  є  заступники,  яким  платиш  чималі  гроші.  Невже  ніхто  не  замінить?

Картинно  закатую  очі.   Для своїх  батьків  ми  завжди  залишатимемось  маленькими  дітьми, які  обов’язково потребують  опіки  та  настанов.    

— Я  в  будинку зі  Златою.  Ми тільки  починаємо  нормально спілкуватись,  і  я  не  хочу  морочити дівчині  голову  своїми  особистими  проблемами.

— Злата  з  тобою?  — звучить  занадто скептично.   — Я  думала  між  вами  тільки  формальні стосунки. Що змінилось?  Невже   золота  дівчинка  спустилась  з  небес  на  землю  і роздивилась, яке   щастя  поруч   з нею?  Чи у  її батька  проблеми,  про які  ми  не  знаємо? Я  не довіряю  нашим  родичам.  Вони  занадто  егоїстичні й  окрім  вигоди   нічого  не цінують. 

— Мамо,  припини!  Ти зовсім  не  знаєш  Злати!

— Три роки  ігнорувала,  руйнувала  вашу  сім’ю, а  тепер   вирішила  пограти  у  взірцеву  дружину.