РОЗДІЛ 11 "Злата. Кімната для гостей"

— Я  зупинюсь у гостьовій  кімнаті.  Покажи,  будь ласка,  де знаходиться. 

— У  будинку  немає  гостьових  кімнат.  Тільки  спальні  для  його власників,   — відверто  знущається Туров.    — Ми  ж наче стали  на стежину  перемир’я?  Ліжко — чудове  місце  для   влаштування  баталій.    У  постелі   можна  вивільнити  емоції  на  повну.   Я, наприклад,  люблю...

Спонтанний  крок  чоловіка зупиняю виставленими вперед  долоньками. 

— Кімната  для   гостей — моє останнє слово.  Я  не  готова   одразу  приступити  до головного  пункту  договору. Тим  паче  після  всіх твоїх  зрад!

Туров  застигає  на  моєму  обличчі  кам’яним  поглядом.  Поглядом,  у якому  читається  зніяковіння.   

— Добре,  я  покажу  тобі  спальню. Вибач,   кімнату  для  гостей.   Сподіваюсь,  сподобається. 

Артем  шкутильгає з кабінету. Мені  залишається  плентатись слідом.  Попри   намагання  чоловіка  йти  рівно,  підсвідомо  ловлю  його   комплекси  з  приводу  травми.   Насправді  за  впевненістю  лідера,  ховається    страх  відчути  від сторонніх   жалість. Особливо  від мене. Принаймні  так  здається  на  перший  погляд. 

— Ось, Златочко,  твої  хороми,  — прочиняє  двері  у  невеличку  спальню,  з  пофарбованими   у  ніжний  блакитний  колір  стінами.   Замість  гардин  і тюлю  —  ролети.   А  ще краєм  ока  помічаю   широчезне двоспальне  ліжко,  невеличкий  комод  та  кутову  шафу.  Загалом  непогано. — Проходь,  оглядайся,  а  я  принесу  твою  валізу  з  машини. 

— Дякую,  — коротко  кидаю, направляюсь  до вікна  та  навстіж відкриваю,  щоб  впустити  в  приміщення  залишки  теплого дня. За склом видніється   височезний  паркан, ворота  центрального  входу,  яскраві  клумби,  що тягнуться  вздовж  периметру  території.

  На  своє  здивування, окремої  ванни  не знаходжу.  Здається,  Туров  вирішив  знову  користуватись   спільним  душем.   Доведеться  уникати  спроб  господаря   впіймати  мене з рушником  на  голові.     Спогад  про випадок  в  моєму  домі  змушує серце   закалатати  з  новою силою. Якщо  надалі  так  реагуватиму   на  благовірного,  маю  всі  шанси  звалитись  із серцевим  нападом.   Сідаю  на край  ліжка.   Пружне,  хоч  і  трішки  жорсткувате.  Я  відаю  перевагу  м’якішому,  щоб  тіло тонуло,  а  відчуття були наче спиш  на  хмаринці. 

 Туров  безцеремонно  вривається на  мої законні  метри.  Громіздка  валіза   з’являється як  за  помахом  чарівної  палички. 

— Запросиш  для  компанії?  — не втрачає   шансу  привернути  увагу.  Я  не встигаю  заперечити,  оскільки   його величність  опиняється  поруч  на постелі,   розтягується  намов  на  своїй  рідній.   — Матрац новий.  Те,  що треба,  — сміється  на  всі  тридцять   два. 

А я… Я  киплю і  готова стулити  руки  на  чоловічій  шиї. 

Мабуть,  мій  вигляд  занадто  войовничий.    Повалявшись, Артем  підводиться. 

— Ванна   прямо  по коридору. Розташування  аналогічне   твоєму  будинку, тож  не заблукаєш. Якщо  все-таки  переплутаєш двері,    чекатиму тебе  в  сусідній  кімнаті.  Відпочивай,  дружинонько.    У  нас  в  обох  склався  нелегкий  день.

Нагородивши  прощальним  поглядом, Туров  дає  спокій.  В останню  мить  зупиняю:

— Зачекай!  Ти  Марту  давно  знаєш? Які  у вас  стосунки? 

Правду  чути   страшно.  Скаже  про  інтим — впаду,   вмру,  розчинюсь  у  повітрі.  Свідомість  не вірить,  що вони  коханці. Западає  незручна  мовчанка,  в   якій  чоловік  ефектно  тягне   час. Йому  подобається  мене  дратувати, страхи  написані  на  моєму  обличчі.

— Абсолютно нічого. Ми   ніколи  не бачились,  але  твоя  подруга вчинила  мудро, завчасно повідомивши мене  про наміри  розлучитись.  Звісно, я  б   не  погодився. Можливо, скандалив.  Та наразі  я  радий,  що все склалось  як є.  Сподіваюсь, з часом   зміниш  думку стосовно  мене.   Принаймні спробуєш. 

Я  не знаходжу  слів.  До чого ці  натяки  про  моє ставлення? Це  ж  не я  три  роки  жила приспівуючи?  Це ж не я  з  першого  дня  знайомства  сяяла  зневагою  та  злобою? 

Туров зачиняє  за собою двері, а  я  завалююсь  на  половину   ліжка,  де він  нещодавно  лежав. Ніздрі  ловлять  аромат  чоловічих   парфумів.  Зрадницьки   хапаю  повітря,  яким  нещодавно   дихав.  І   мозок  розривається  від двояких  відчуттів:   я  так  сильно  ненавиділа Артема,  так  довго  ображалась,  уникала  з  ним  розмови,  відверталась,  зверхньо  ігнорувала  погляди,  шукала  в  його словах  підтекст.  А зараз…  зараз  він  здається  іншим. Відкритий,  харизматичний,  і  цілується  неймовірно…  Мені  немає  з ким  зрівняти,  але навряд  я  зможу  швидко  забути  його  дотики.     

Щось всередині надламується.  Я  занадто  відкрито ставлюсь  до  Артема. Занадто.  Потім  болітиме. 

Сон  переможно  склеює  повіки,  даруючи    бажаний, короткий спокій.    Прокидаюсь  з  настанням  темної ніченьки  за  вікном  і  приємно відзначаю,  що вкрита.  Туров  подбав  про мій  комфорт, накинув   тонку  ковдру. 

Приємно потягуюсь.   Під подушкою  знаходжу   мобільний  телефон. Екран  показує  кілька  пропущених дзвінків  від Марти. Від подруги  і  жодного від татка,  якому, вочевидь, байдуже на власну єдину дочку. Можливо, якби  мене  оцінили в    грошовому  еквіваленті,   тоді б  мала  значення для  рідної  людини.