РОЗДІЛ 10 "Злата. Гра почалась"

Ідеальний,  на  перший  погляд,  план  зароджується  у  голові  блискавично.   Я  схитрую з  Туровим. Він  же  не монстр,  щоб  накидатись  і  брати  силою?   Я  гарненько  попсую  його  життя,  і  чоловік  сам  запропонує  мільйон,  аби  тільки  забралася  геть. 

Я  думаю…

А  тим часом чоловічі  теплі  губи  підкорюють  мій  світ.   Повільно   думки  перетворюються  на туман, що  розсіюється  під  променями  сонця. Ось  долоня, яка надійно  фіксує потилицю,  послабляє хватку,  перебираючись  на  шию та  плечі.   Артем  натякає підвестись  й  опинитись  біля  його  широких  грудей  якомога  ближче. В останню   мить, коли  ноги  майже готові  розігнутись,  повертається  здоровий  глузд.    Я  настирливо  переймаю  нахабну  руку.  На  щастя, Туров  не  тисне. Він розуміє   без  зайвих  натяків  необхідність  зупинити  свій  наступ. 

— І?  — його  чоло торкається  до мого,  кавові  очі   зазирають у  самісіньку  душу.  —  Я вмію  бути  переконливим?

—  На  жаль,   ти   доклав  максимум  зусиль,  аби  ми  мало спілкувались, — докірливо   висловлюю  гірку  правду.  Стараюсь  втриматись  на  місці  і  підіграти.  — Можливо,  якби я  знала раніше як  ти цілуєшся…

Блиск  радості  спалахує  у  темних  озерах навпроти.  Небо,  та  я  не встигаю  нічого додати…Знову  поцілунок… Божевільний.  Пристрасний.  Схожий  на  танець танго.   Я  наче  падаю  і  знову  злітаю. Груди  розпирає  від  браку  повітря, від  шаленості  емоцій, які  зароджуються  під  сонячним  сплетінням  і  виповзають  нагору  бажанням  продовжити…

Бажання… Ні,  я  не  насолоджуюсь  миттю.  Я  дію  згідно з задуманим планом. Нехай  вважає,  що я  повелась… Нехай,  я  знайду  спосіб  і  втекти, і  розлучитись. 

А поки…

Коли  Артем  відсторонюється,  я  відчуваю холод і…  самотність.     Без його обіймів  я  наче  одинокий  осінній  листочок,  якого  нещадно  тріпає   пронизливий  вітер. 

—  Я  пропоную  оглянути  будинок і  розкласти  речі.  Що скажеш?   — звучить  його  голос, переповнений  переможними  нотками.     

—   Я  ще не сказала  «так».

—  Твої  губи  вирішили  за  свою  власницю.  Злато,   дай  мені  шанс,  а  опісля  — сама  вирішиш,  чи  взагалі  подавати  на  розлучення.  Можливо  тобі  сподобається  бути  моєю  дружиною.  Я  вмію бути  чутливим, — гаряча  долоня  ледь торкаючись ковзає  по спині.   Хвиля  тепла  знову  пробирається   у самісіньку  душу.    Я  повільно   знизую  плечима,  намагаючись  зупинити  настиру,  який  без  жодного докору  совісті  вважає, що  має  право ставити  принизливі  умови  й  прописувати  їх  у  незрозумілих  документах. 

Одна  ніч, Злато!

Не сподобаєшся  — виплатиш  мільйон  і  отримаєш  розлучення! 

 Самозакоханий  к…  нарцис!

Ні  таких  любителів  власної  неперевершеної персони  слід  ставити  на місце.    І я  зможу  провчити Турова    за його зверхність,  за  його  ігнорування,  за  його  постійні  зради. 

 Картино   підтискаю  нижню  губку.

Нехай  повірить в  мою  симпатію,  а  я  жорстоко  розіб’ю  його  рожеві  мрії.  Жбурну в   нахабну  фізіономію  клятий  мільйон,   озвучу  наскільки  він нікчемний і  мені   ненависний.   

Серце  в  грудях  б’ється   у шаленому  темпі,  наче   ось-ось  вирветься  на   волю.    Туров  уважно  придивляється  до  мого  обличчя,  намагаючись   зчитати   наміри. Хитрий, і   гарно  розуміється  на  людських  емоціях Не  даремно  його  бізнес  стрімко  набирає  обертів.    

—  Тобі  потрібний  час?  — запитально  зводить  брову. Кавові  очі   сяють  готовністю  піти  на  величезні  поступки, лиш  би   затягнути  мене  у  ліжко. 

—  Час  потрібний  нам  обом. Ти звик  спати   з   першою  ліпшою.   А я  не  хочу прикрасити  твій  нескінченний  список  жіночих…  сердець. 

Між останніми  словами   зумисне роблю  паузу.   А  що думав?    Раз,  два,  клацнув пальчиком — і  Злата  кинеться  в  обійми?   Ні,  любий.  Виставив  умовою  моральну компенсацію?  Я,  звісно,  виплачу її ,  однак коли   знатиму  за  що   конкретно.  Ти   страждатимеш  як  я! Або  сам  випровадиш геть. 

—  Сонечко,  ти — не всі,  — його пальці   обережно розтирають  щоку. Милий,  надійний,  рідний.   У цю  мить   ми  наче  знайомі  вічність,  і  в  той  самий  час  неймовірно  близькі.      І  немає  трьох  років  образ,  мовчанки,   зверхніх,  принизливих  поглядів. 

—   Не тисни, будь  ласка.  Не сприймай  мою   доброту  за  слабкість, — вимовляю  та  роблю  назад  кілька  кроків. 

 Озираюсь  довкола.   Нічого  зайвого.    Необжитий  будинок  порожній  без любих  серцю  дрібничок.  Я б,  наприклад, прикрасила  його кількома  статуетками. Можливо,  замінила  б  картини  на яскравіші, із пейзажами   чи  натюрмортами.  А  на  терасі взагалі  не вистачає  теплих    ковдрочок і  барвистих  подушечок.   Все-таки  початок  осені,  і  вечори  не настільки  теплі. Мабуть,  проводжати сонце  з  чашкою  ароматного  какао  було б  непоганою  сімейною  традицією. 

—  До нас  ніхто  не  жив?  — запитую,  знаючи  наперед  відповідь.  Але  тишу  слід порушити  і  починати  з чогось  також.   Якщо  я   вирішила  грати в  гру  Турова, то  необхідно слідувати     хоч  якимось  правилам.