РОЗДІЛ 9 "Злата. Моральна компенсація"

Страва  виглядає  апетитною.   Смажене  м'ясо,  приготоване  з   прованськими травами  під  легкий   овочевий   салат… Ммм! Я  таки  голодна  і   себе  важко стримати. Проте  обличчя  незворушне,  а  руки лежать  поверх  столу.

Туров  усміхається  кутиками вуст. Супроти осіннього  сонця,  яке  щедро  заливає  терасу  зайчиками,  чоловік  видається  розслабленим  і  наче  помолоділим  на  кілька  років. Схоже,   возіння  на   кухні   не аби як  втихомирює Туровську  запальну  вдачу. 

— Пригощайся, Злато,   — лагідно запрошує та   злегка  подається  вперед.  Я  ж  намагаюсь  тримати  спину  рівно,  очі   — відведеними  вбік.  — Запевняю,  отрути  не підсипав.   Якщо не віриш,  можу  першим  спробувати  з твоєї тарілки.

З цими ловами  Артем  тягнеться  виделкою  до  маленького  шматочка  м’яса,  прикрашеного   багряним  соусом.  Повільно смакує.

— Ось  бачиш, нічого  не сталося.  Я  хочу,  аби  моя  дружина  усміхалася  і   сіяла  поруч  зі   мною. Зживати  з лиця  землі  тебе  ніхто  не  збирається. Ну,  припини  дутися.   Поїж,  а  то  голодні  громи  у  твоєму шлунку  заважатимуть  мені   спати. 

— Я  не збираюсь  спати  з  тобою  в  одному  ліжку.

— Доведеться,  ми  ж подружжя. 

— Фіктивне,  —  промовляю  по складах. — Це закохані  сплять   разом,  а  чужим  людям  необхідні  різні  кімнати. 

— Я  впевнений,  ти   маєш до мене  почуття. 

— Що? Ти  збожеволів?  — моя  виделка  з  шумом  падає  на  поверхню столу.

— Пам’ятаєш,   дітям  говорять:    хлопчик  дражнить  дівчинку, оскільки  вона  йому  подобається.  У  нашому  випадку  аналогічно:  ти  намагаєшся  всіляко  противитись  собі,  водночас  іскра  симпатії  все  одно  дає  про  себе  знати!

Артем  говорить спокійно,   акуратно   розрізає  м'ясо  на  шматки, і  виглядає   справжнісіньким  філософом.   Руки  сверблять  гепнути  по  його самовдоволені   фізіономії  чимось  тяжкеньким.    

— Дражниш ти мене! — випалюю  на одному  подиху та  одразу  осікаюсь,   тому  що кавові  очі  впиваються  цікавістю.

— А я  не приховую симпатії.

— Теж насмішив!   Коли кохають,  то  не  принижують! 

— Стривай!  — поклавши столове  наряддя, чоловік  повністю сконцентрований  на моїй  персоні. — Приниження  — вище моєї гідності. Я  до суперника, до конкурента  ставлюсь  з  повагою. Що говорити  про  вродливу  молоду   дружину?  Злато, не  потрібно набріхувати. 

— З  тобою  неможливо, Туров. Ти когось  чуєш,  окрім  себе?    Ти самозакоханий! Ти  зверхній! Ти мені  ненависний!

Зриваюсь  на  ноги. Але куди  йти? Я в чужому  будинку,  на чужій  території. 

Так і  застигаю  розгублена на місці. Натомість Артем  наближається  зі спокійним  виразом  обличчя.     Він  делікатно  обхоплює  мене  за  лікті  та  змушує  поглянути  у  вічі. 

— Ось  зараз  ти поводишся  мов  розпаскуджена дівчинка.   Пропоную  відкласти  образи й  поїсти.  Для  наших баталій  знадобляться   сили.

— Артеме,  я  не  люблю  сваритись,  — з розчаруванням  зітхаю.  —  Дай  розлучення,  й  розбіжимось  в   різні  кінці  світу. Ти обіцяв  назвати  умову. Виключно  заради  цього  я   знаходжусь  на  цих  квадратних  метрах. 

На  хвилину  западає  тягуча  мовчанка,  бо  кожний  стоїть  на  власній  непорушній  точці. 

Почуття  голоду  бере  гору  над  розумом, я  знову  відправляюсь   за стіл.    Не  дивлячись  на Турова, справляюсь  зі своєю  порцією. Останньому  слід  віддати  належне:  кухар  він  хороший.  М'ясо смачне  та   соковите.   

Після   пізнього  обіду, мій  благовірний  з  беземоційним  виразом  обличчя  пропонує  перебратись  в  кабінет  та  переглянути  папери.  Звісно, я  погоджуюсь.   А  ще  сильно втомилась.   Постійний   стрес  у  присутності  Артема  дається  в знаки, і  я  почуваюся   висушеною квіточкою.

 Спершу  ми разом  прибираємо  зі столу,   я  на  правах  вдячної  гості  мию  брудний  посуд.     Своєю  чергою  Артем  протирає  стіл та  робить  інші  дрібниці.  Маніпуляції  проводимо   без  жодного слова.   Наче  роботи. Наче  давно  одружені  чоловік  і  дружина,  котрі  звикли сваритись  і  жити  чужаками  під  одним  дахом. 

 Вже з  настанням  сутінок  відправляємось  на  пошуки  того  самого  пристановиська,  де  з  хвилини  на  хвилину  вирішиться  майбутнє Злати Турової. 

Кабінет  виявляється  малесеньким  приміщенням  з кількома стелажами,  зваленими   різноманітними  теками,   з великим  дерев’яним столом  і  всього-на-всього двома  стільцями  біля  нього.  Повітря  приємно пахне лимоном  і   вечірньою  свіжістю,  що  пробирається  крізь  прочинене  вікно.  

— Присідай, Злато,  — за  рівним  тоном  слідує  короткий  помах  руки в  напрямку   стільця.  — Зараз  знайду  папери. 

Артем   довго  вовтузиться  біля  однієї  із  шаф.   Я  маю  вільну  секундочку   помилуватись   чоловіком.    Навіть  найменший  рух  виказує  у  ньому  керівника,  людину,  здатну  приймати спонтанні  й  тверді  рішення. 

— Ти у  мені  дірку  просвердлиш,  — несподівано  вимовляє  хитрим  голосом.  І як підстеріг?  Червона  фарба  припливає  до  щік, і  я  продираю  горло.