РОЗДІЛ 8 "Злата. Сніговик"

Будинок  в  Турова красивий,  в ніжних   пастельних тонах, з величезною  терасою,  що  виходить  на сосновий   бір, і з безліччю  рідкісних картин, котрі  вартують чималий  статок.   Не помешкання,  а  мрія  для  двох закоханих  сердець. Однак  не наших.  І   житло  назвати  нашим  також язик  не повертається.

 Озираюсь,   намагаючись  особливо  не проявляти  цікавість.  

— Туров,  з мене   нікудишня  господиня. Ти даремно не скористався  послугами  кухаря  і  покоївки,  —  говорю,  шумно  видихнувши  та  присівши в глибоке  біле крісло у  вітальні. Схоже, ця   кімната  найбільша, з величезними, від  підлоги до  стелі,   панорамними вікнами. 

— Отже, ти  не проти  затриматись?  — одразу  летить  у мою адресу провокаційне  питання.  Чоловік,  звузивши очі   до щілинок,   схрещує  руки  на  грудях та  схиляється  плечем  об  прикрашену рваним каменем  арку,  що з’єднує  з  передпокоєм. У відповідь  хмикаю  та з нагарною  байдужістю,  з  притиском  у  голосі,  який приховує мої справжні емоції — лють  й  образу,    чемно  роблю висновок:

— За  роки  подружнього  життя я    втямила  одну істину: своєму  благовірному  не можна  вірити. Тому  я  готова на  будь-які  підступи  з твого боку.  Кім  того,  впевнена,  що  маєш  якийсь  божевільний  план,  частинкою якого  прагнеш мене  зробити.    Одна  проста  штука:   холодне  серце  не  здатне раптово загорітись  справжніми   любовними  почуттями,  бо вміє  тільки використовувати. Артеме,  я  пропоную  припинити  балаган і як  дорослі  люди  обговорити процес  нашого розлучення.   Розлучення  для  нас  буде найкращим  виходом  з  неприємної ситуації!

Ох, невже я  це  сказала?  Невже   протрималась  гідно  під  пекучим  вогнем  кавових  очей. 

— Носити  прізвище  Турової  для  тебе  неприємна  ситуація?  Я  правильно   зрозумів? 

— Ні,  мене  дратує  сімейний   статус. Я більше  не  хочу  бути  фіктивною  дружиною. 

Туров  метає  блискавки,  дивиться так,  наче  з останніх сил  стримується.   А що думав?  Впаду  ниць  перед його  королівською  величністю?   Заглядатиму  в  очі,  як  тисячі  фанаток?  Вигинатимусь,  як  мисливиці  за тугими  гаманцями?  Ні,  любий! У мене  також  є гроші (нехай  батькові),  освіта   (нехай  не  закінчена),  перспектива (нехай примарна). Але ж є! Проживу  без твоєї опіки,  як   всі роки  жила.

— Я  не  бачу  проблеми,  — натомість  співрозмовник  невимушено стенає  плечима. — Ти можеш і  не  бути фіктивною дружиною. Вибір  за  тобою.

 З цими словами  він виходить  геть, полишаючи терпкий  присмак  двозначності.  Що  за  натяк?   Чи це  моя  хвора  уява  малює   справжнього чоловіка, який  прагне  нормальної сім’ї? 

— Ей, Злато!  Ще  довго  збираєшся  просиджувати  діри  в   штанях?  Мені  потрібна  твоя  допомога  на кухні. 

Я  закатую  очі. Здається,  чоловік  не  збирається  давати   полонянці  навіть  долі  секунди  політати в  рожевих  хмарах.    Темний  демон, який  опускає світлого янгола  на  грішну  землю.

 Неохоче підводжусь  та   йду  на кухню. Про те,  що Артем всіляко намагається  уникнути  теми розлучення,  намагаюсь   не думати.  Я  також міцний  горішок. Так  легко  не  здамся.   У будь-кому  випадку змушу  мене  вислухати. 

Туров  порається  з овочами:  нарізає перець  та помідори. На поверхні   знаходиться  глибока  сковорідка,  а  самим  чималеньким  приміщенням  тягнеться  аромат  смаженого  м’яса. 

— Вибачай за експромт.   Ресторану  поруч  немає,  а  все  харчування  у  їдальні  складено індивідуально   для  кожного  спортсмена. Тож  питання  їжі  лежить на плечах  обох  голодних. Ти ж  не  хочеш,  щоб я тебе з’їв?

Заперечно  хитаю головую  та  берусь  допомагати:  спершу   знаходжу  ніж, велику  тарілку  для   салату.    Живіт  неприємно  ниє,   бо  молоко  його  потреб  не забезпечило.  Навіть стає трішки соромно   за  специфічні  звуки. 

— Ти  худорлява.   Від природи чи сидиш  на  дієтах?  — для  чогось  цікавиться  Туров,  нарізаючи  багет  тонкими  шматочками.

— У мене тонка кістка, на  щастя.   Я  любитель смачненько   поїсти. 

— А шоколад  який любиш? Я так  і  не  зміг  дізнатись,  — ошелешує  зізнанням, і  я  на  мить  застигаю  з   помідором  в  руках. 

— Молочний,  — коротко  кидаю  та  знову  вдаю  глобальну  зайнятість. 

—  Я  обожнюю круасани  з вишневим  джемом.    До   запашного чорного  чаю  в  самий  раз.     У Парижі  я  знаю  неймовірну   пекарню,  де  цю смакоту  подають   з  ароматним  какао. Гарантую,  тобі  сподобається.

— То  круасани  до чаю  чи  до какао? 

— З чаєм   вранці  у  постіль,  з какао  — коли  забажаєш відвідати місто  всіх  закоханих. 

— Мда, Туров!  У своїх очах  ти  неперевершений!  — злобно огризаюсь. Розумію,  що  роблю  чоловікові  боляче,  що  мій  язик  зовсім  з іншого  боку  інтерпретує   його слова,  що слід  дещо по-іншому   опиратись  спробам  анексувати  мою  свідомість.   Розумію,  проте  провокую. Образи  болять в серці.

— І впевнений, з часом  стану   у твоїх. Я вмію   бути ніжним,  турботливим,  люблячим.   Тільки   підпусти  ближче.

Несподівано  чоловіча рука огортає талію,  її тепло  проймає  крізь  тканину і  пропалює  до кістки. В обіймах надійно. Затишно і  чомусь  по-рідному. Я наче  в коконі.  А  найприкріше — не  хочу  пручатись.  Харизми Артему  не  позичати.  Тепер я  затиснена  між  столом  та  його    дужим  тілом.   Вперед  не  податись,  назад  не  відсахнутись.