РОЗДІЛ 7 "Туров. Перше враження"

Злата!

Злата!

Злата!

Красиве  ім’я,  рідкісне. 

Мені  подобається  його  вимовляти,    подобається   смакувати  ним,  а  ще   чути  мелодійний  голос  його  власниці. 

До речі, остання   демонстративно  підіймає  акуратну  голівку   й   ковзає  повз  у  глиб  подвір’я.   За  нами    зачиняють ворота  і  тепер  один  будинок  на  двох,  одна  спальня  на  двох,  один   побут на  двох.   У  моєї  дружини  бездоганна  фігура і  чудовий  смак. А ще почуття  власної  гідності. 

Надумала  розлучитись! Молодість  бере своє  і  тепер вирішила  влаштувати   особисте  життя? 

Не підходить   Артем  Туров? Не  достойний   її  руки?  А  про серце  взагалі годі  говорити!

Злість на цю  маленьку  дівчинку,  яка  за  три  роки  перетворилась  у  справжнісіньку  королеву,  розтікається  венами  небезпечною  отрутою.   Я  не  можу  не  зриватись  на  її  уколи.  Попри  здоровий  глузд  — не  знаходжу  сили. І  мої косі  погляди  чи  то лякають,  чи  то  дратують  таку  недосяжну  пані  Турову. Злата  подібно  їжачку  випускає  голочки, коли  знаходжусь  поруч.   І  від  тих  шипів  інколи  пече  всередині. 

Три  роки  тому  я  вперше  побачив  її  фотографію.  Я знаходився   у  лікарні  після  важкої травми,  що потягла  за  собою   прикрі  наслідки  — я  був  змушений  покинути  великий  спорт,  перебуваючи  на  вершині  кар’єрного  злету.  Я мав  всі  перспектив   стати першою ракеткою  світу,  першим  і  найкращим.   Моє  життя  нічого  не  означало  без спорту. Я сам  не знав, яким  настане  завтра, коли мрії  розбиті, а  руки  безнадійно опущені. Хтось  співчував,  хтось  радів    падінню,  а  мама  вирішила  підтримати  нестандартним  шляхом:  вигадала  одруження.   Мовляв,  непоганий  союз  з точки  зору  економічних  питань  для  двох  компаній,  і  вигідний  перед журналістами,    які  приписували мені  романи  навіть  з  принцесами. 

Так,  у  мене  були  жінки.  Але піар  у  великому  спорті  не  менш  важливий  перемог.   Чим   більші  знаменитості,  тим  неймовірніші  про  них  плітки. 

Я  добре  пам’ятаю  мить, коли вперше  її побачив.  Є   секунди,  котрі  не  можливо  стерти  з   голови,  зі  свідомості,  з  себе.   

Я   лежав  на  ліжку,  роздивляючись білосніжну  стелю  та  намагаючись  не чіплятись  боковим  зором   на  перебинтовану  після  складаної  операції ногу.     Кінцівка  не  боліла,  боліла  душа, яка  боялась  бути  відкинутою  усім світом. 

Мама  тихо увійшла  в  палату,  присіла  на край  постелі й  бережно  погладила   мене  по  руці.   Вона — жінка  з твердим   характером,   залізною волею  і  повною відсутністю  ніжності  та  родинного тепла. Малим  я     хотів  пригорнутись  до  неї,  натомість  завжди чув  відповідь:   хлопці  повинні  бути  сильними,  а  обійми — прояв  слабкості. Та,  мабуть,  завдяки ненці  я  досяг небачених  вершин.   Знав  це  і  був  вдячним.

І  той  спонтанний   жест  означав,  що  до мене відчуваюсь  жалість.   Тобто,  я  жалюгідний невдаха,  який  залишився  за  бортом   корабля. 

— Ти подував  над пропозицією  одружитися?  — м’яким  тоном  поцікавилась  мама. Не чекаючи  відповіді  чи  найменшого кивка  головою,  продовжила:  — У  мене  є фотографія  Злати. Вона  хороша  дівчинка, вихована, скромна,  слухняна.  А  головне — мовчазна і сором’язлива.   Те,  що  тобі  потрібно.   Впевнена,  вона  неймовірно  рада   шлюбу  з  такою  зіркою, як  ти.

— Я  не зірка,  мамо,  — кволо  вирвалось  з моїх  губ.

— Ти самодостатній  молодий  чоловік. Не вдалось  в  одній  сфері  — перемкнися  в  іншу. Ти  потрібний  батькові  й   нашому  бізнесу. Тобі  все вдасться.  Своєю  чергою  ми  з  татком  докладемо  максимум  зусиль,  аби ти справився. Ось  перший  крок  до нового  життя   — весілля  і  молода  дружина,  яка підтримуватиме,  кохатиме,  боготворитиме.  

— Я  прикутий  до ліжка. 

— Припини!  — картино  закотила очі  та  навіть усміхнулась  кутиками  вуст.  —  Через кілька  тижнів  ти   сам  прийдеш  за  нареченою. Наш  лікар  — чудотворець.  Його  руки  творять  дива.  Ти  ходитимеш  і  зовсім скоро. 

— Кульгатиму. 

— Так,  але  ходитимеш  і  будеш  не менш привабливим,  ніж  на  корті.   Вище  голову  і  поглянь  на  Злату. 

За  кілька  секунд  блакитний  екран   засвітився  перед  очима  фотографією… Фотографією  янгола, який   спустився  на  грішну  землю,  одягнув   вузькі  джинси, широку  футболку,  увімкнув  музику  через  навушники  і   гуляє   головною  міською вулицею.  На  фоні   старих  будинків,   сірої  бруківки  під  масивними кросівками  ця  дівчинка  видавалась  неземним створінням. Юна,  чиста,  ніжна. 

Не та  вередлива  модель,   що бачила  життя  з  іншої сторони,  не «золота дочка  золотого  батька»,  яка  перепробувала  абсолютно  все…

Свіжа,  як  ранкова  роса.  Мила,  як  весняне сонечко.  Вразлива, як  крихка  сніжинка.  З таких  пилинки  здувають  і  тримають  під  сімома  замками, аби   чорні  пазурі  не  дістались  кришталевої душі. 

Я  завис  на   світлині, й  мама  полегшено видихнула.  У мені  спрацював   чоловічий  досвід  і   вразливість  після  травми. Злата  сподобалась. Дуже. Навіть  більше,  ніж міг  припустити.