РОЗДІЛ 6 "Злата. Твій особистий вибір"

Телефон  оживає   дзвінком  від   Артема, і  на екрані  красується його  усміхнене  обличчя.   Мимоволі  закатую  очі.    Примарна  свобода  у  кафешці  закінчується,  час  знову спілкуватись  з  ненависним  благовірним.

—Златочко,  я  чекаю  зовні. Виходь,  будь ласка,  — роздається  в  трубку  награно  солодкий  голос.  Ох,  ненавиджу  його  лицемірство  і  театральну  гру  у  взірцевого  чоловіка. 

— Молоко доп’ю,  — натомість  відповідаю,  поглядаючи  на  порожню склянку, яку  верчу  в іншій  руці. 

Вимкнувши  з’єднання,  кидаю  побіжний  погляд  на  бармена,  що буквально   січе  кожнісіньке  моє  слово. В  очах  навпроти знову  мелькає  цікавість. 

— У вас  неймовірно  смачне  молоко,  —   люб’язно   усміхаюсь.  — Можна   ще?

Сергій    стинає  плечима  та  наповнює нову  склянку,  яку  повільно  осушую. Нічого  з Туровим  не станеться, почекає. Але  моєму  законному  чоловікові  явно  нетерпець.     Гаджет  вдруге  бурчить  по  гладкій  поверхні  барної стійки,  й  екран  світиться   вдалим  фото  його  величності. 

Я   натискаю  відбій,  та  подякувавши  хлопцеві  за компанію,  виходжу  з укриття.  У   спину  вкотре  летять   перешіптування.     Нехай  всі  дівчата  світу  бігають  за  титулованим  красенем. А я  не стану,  бо  занадто  добре  знаю його  невірну  вдачу.  Цікаво,  чи  б  на  моєму  місці  вони зазирали  у вічі, а  чи  б  згадали  про  жіночу  гордість? 

Артем  стоїть навпроти  входу,  зайнявши  доволі  войовничу   позу:  ноги  широко  розставлені, руки схрещені  на  грудях. А погляд … Погляд  холодний,  непривітний  і  пробігається  він  мною  з  ніг  до  голови.   Я  наче  замерзаю,  не звертаючи  уваги  на  полуденну  спеку.  Вкотре  шкодую  про  занадто  відвертий  топ. 

— У вас  гарно,  — першою  звертаюсь.  Хочу  пройти  повз,  але  Туров  обхоплює  вище ліктя  та  рвучко  нахиляє  до себе.  Міцна  чоловіча  рука  не  дає  впасти  від  несподіванки. Я  опиняюсь  занадто  близько,  занадто  підступно  для  нього. 

— У нас,  Злато,   у  нас.  Звикай,  що  ми  подружжя. 

— А  ти   сам давно  згадав?  — виривається   закономірне  питання  з моїх  вуст.    Груди  чоловіка  високо  здіймаються   від  глибокого вдиху. 

— У   тебе  неправильне  розуміння сім’ї.  Я  даремно  сподівався,  що  прийде з часом.   Тільки  упустив  можливість.  Та  я  зумію  тебе  перевиховати. 

Наступної секунди  жорсткі  губи торкають  моїх,  ловлять  повітря,  що збито вилітає з  середини, зойк,  що так  і  приглушується в поцілунку. 

 Артем  відпускає  швидко.  

— Сонечко,  тримайся  рівно  на  ніжках.  Ти у всього табору  на  очах.   Всі  нарешті  бачать  мою  дружину. 

— Дружину,  а  не  чергову коханку!  — випалюю.   — Дружину  після всіх твоїх  коханок! 

— А  ти ревнива.

— Не  ревнива,  а  з  нормальними  моральними  принципами.     Будь-яка  жінка, що  себе  поважає,  поділить  мою  думку. 

— Якщо  не  помиляюсь,  ти  ще не  жінка. Першої  шлюбної ночі  у  нас  не   було,  — відверто насміхається,  бо  ситуація  Артему  подобається.    І  моя  злість  подобається. 

— Звідки така  впевненість? Стежиш?

Чоловік  відмовчується.   Зобразивши  байдужість  на  обличчі,  він  рукою вказує  у напрямку  паркувального  майданчика,  де  залишена  машина. 

Ненавиджу!   Крім  люті Туров  не викликає   жодного  почуття.  Гордо підійнявши  голову,  крокую  у вказаному  напрямку,  оминаю  майданчик та   виходжу  за межі    тренувального  комплексу.   Рівнесеньке  асфальтне  покриття    веде у  село.   Ховаючись  під  тінню   дерев,  без  оглядин  прямую  геть  від   Турва. 

Грубіян і  бабій!  Перевиховувати  він  зібрався!  Почуття   сім’ї у  мене  відсутнє?  Та  на відмінну  від його  любої  матусі,  моя б ніколи  не обирала  зятя  як  на ринку,  не  роздивлялась  при  першій  зустрічі  наче домашнього улюбленця.

Ось   по його критеріях  у  нього  нормальна  родина! Однак  не врахував,  що я  зовсім  інша,  що маю  серце  і  совість. 

Позаду  роздається  шум  двигуна. Вочевидь  наближається  погоня. Від  власного  безсилля   опускаються  руки,  тому  що Артему  та  його  посіпакам  нічого  не  вартує  скрутити  мене,   сховати в  темному  підвалі  чи  взагалі  запроторити   назавжди у  кімнату  під  домашній  арешт. А  хто шукатиме  Злату?  Батько, якому  зовсім  не  потрібна?

— Присідай,  будь  ласка, в  машину,  — опустивши  скло,  звертається  переслідувач. Він рівняється  зі  мною  та   повільно  кермує  дорогою. За  автівкою  повільно  котиться   супровід  з  охорони.  —  Приїдемо  додому,  відпочинемо.   Я  відповім  на всі  твої  питання.  Не можна  рубати  з  плеча.  Невже  в  дитинстві  такому  не вчили?

— Мені  говорили,  що потрібно поважати   один  одного,  а  не  ставити  свою  думку  вище всіх.   Ловиш різницю? 

—  Я ще раз повторюсь: отримаєш змогу  виговоритись. Навіть  посуд  зможеш  побити.   Злато,  я  не маю  жодного наміру  сваритися  чи   принижувати  тебе. Врешті-решт  ми  цивілізовані  люди  й  можемо  досягти  домовленостей  мирним  шляхом.

— Яка  є  альтернатива  отримати  розлучення?  — різко   зупиняюсь  на місці.  Артем  також гальмує  на  узбіччі й   виходить  із салону, знову  натягує  маску  найсерйознішого  бізнесмена. На мене  наче гора  суне.