РОЗДІЛ 5 "Злата. Перші правила"

—А яким  буде правило  під  номером два? Мовчати  і ще раз мовчати?  — випалюю  в   очі Артему.   Насправді страх витанцьовує  сальсу  на  серці,  душа  тремтить мов у  спійманого  зайця, а болючий  спазм  здавлює  горло.  Мені  б мовчати. Почекати,  зайняти  вигіднішу  позицію  для власних  нападів.    Та з іншої сторони  жевріє надія,  що зараз чоловік  висадить мене  посеред траси  міждержавного  значення,  помахає білим  носовичком  і  знову  зникне  з  мого  життя. 

— Ні,    — відповідає, витримавши  ефекту  паузу  та  змірявши мене  проникливим  поглядом.  —   Якби ти  була  лялькою без каплі мозків,  то  б  ніколи  не  носила  прізвище Турова. 

— Вагомий  аргумент!  Але я  прагну розлучення і  повернення  свого  рідного  прізвище. 

— Невже моє  не  подобається?  — чоловік  відверто  насміхається  з  моїх  відчайдушних спроб   отримати  свободу і прекрасно  тримає свою  здобич на  гачку.  

— Чому через три роки  ти вирішив  про  це поговорити?

Туров  невимушено  стинає  плечима.

— Колись  ти  була  маленькою і  наївною.  Зараз стала  цікавою.  І  зовсім забула  про  те,  що одружена.  До речі, де обручка? 

— Пожертвувала на  будівництво притулку  для  бездомних тварин!  — чесно  зізнаюсь.  А що? Гарна ідея, практична.  Щоправда, коли  я  почула  отриману  суму,  пошкодувала  про  спонтанний  вчинок.   Такі  гроші  навіть  для  мого  чоловіка  значні.  Проте   Артем навіть  оком  не моргнув. 

— Впевнений, притулок  збудуть  просторий.  А  зараз  ще  одне  правило для  добросердної дівчинки.  Не варто мої подарунки  віддавати  третім  особам, інколи вони  означають  набагато  більше ніж вартують.   Ця каблучка  — наша сімейна реліквія,  яка  переходить  по  синівській  лінії з  покоління  в  покоління.

— Вибач, але я  дійсно не  знала. Хочеш, поверну  гроші?

Туров протяжно видихає  та  скептично  хитає  головою, мовляв,  що  з  тебе  взяти. 

— Розберемось,  —  підсумовує  він  і  знову вмикає  двигун. — До селища  залишилось   два  кілометри,  тож  не спи. 

Машина звертає  з головної   дороги  праворуч  та  губиться в  гущі лісу   по  катаній  ґрунтовці. Величезні  дерева  нависають,  даруючи  тінь.  Я   вперше на  природі. Іншим разом  пораділа  б,  побігала    в  гущі, вдихнула  на повні  груди  прохолодного,  свіжого повітря.  Та  наразі  милування  не  актуальні,  бо полонянка Турова.

На язиці  крутиться  безліч  всього:  від лайки  до погроз. Ні,  жодного  благання! 

Зовсім скоро  перед очима  відкривається   краєвид  на величеньке село, що  розкинулось  по  два береги  тонесенької річечки.   Громіздкий  міст, схожий на  фрагмент  браслета,  з’єднує  сторони населеного пункту. Найбільшу  увагу  привертають кілька    багатоповерхівок,  розміщених на околиці ближче  до чорної смуги  лісу. Вони  не  надто вписуються  в  сільську  місцевість.

— Даремно шукаєш шляхи  відходу,  —  одразу  попереджає  благовірний.  — Ти перебуватимеш  під  моїм  постійним  контролем  і  я  зроблю  все  від  мене  залежне,  аби  ти не  нудьгувала.  До речі,  як ставишся до активного відпочинку?

— З мене  нікудишній  спортсмен,   тож на  тебе  чекає глибоке розчарування. 

— Розчаровує  мене  брехня,  — суворо  ставить  перед фактом.  —  Шахи  — також спорт  і   не  надто  легкий.  Ти ж у  нас  гросмейстер?

— Припустимо,  — неохоче  погоджуюсь. Вочевидь Артем  непогано  підготувався  і   прекрасно  обізнаний  з  моєю  автобіографією. 

— Нічого  не хоче    підказати?

— Правило  третє — ніякої  брехні. Проте,  на мою думку,ти  і дня не дотримаєшся домовленостей.

— Звідки така  впевненість?  — Артем  проїжджає   село  та  рухається   у  напрямку  багатоповерхівок, які   тепер  видаються  масштабним  готельним  комплексом. 

— Ну,   наприклад,  твій  останній  роман  з   новою  зіркою  модельного  бізнесу  вже  закінчився  чи   ще ні?

Чи то  моє   питання,  чи  то  нотки  образи в  голосі  знову  змушують  чоловіка   різко  загальмувати. Тільки  тепер  він  не  озирається, а  дивиться  попереду  себе. Відчувши   перевагу,  я  додаю:

— Брехня  завжди  солодша  правди.  Тому  вимагаючи  чогось  від  мене,  спершу  сам   спробуй  бути чесним. 

Краєм  ока  помічаю  нервові  жилки  на  вилицях.   А  що думав?  Дівча  і  надалі  мовчатиме?  Дозолить  витирати  об  себе ноги?  Самовпевнений  нарцис. 

— Мені  шкода,  — Туров  відповідає  якось не визначено. Я  ж  натягнуто  посміхаюсь  та  ігнорую  слова. 

Решту  відстані   долаємо  мовчки,  і  на  моє  здивування   чоловік  скеровує машину  на  територію  того самого  комплексу,  який виділяється  на фоні  місцевих  будиночків.  Я  уважно  роздивляюсь   табличку  з надписом «Тренувальна   база  «Корт».  Що?   Нічого не розумію?  Невже привіз  мене  на   збори?  Але ж   Артем   залишив  великий  спорт?  Чи я  помиляюсь? 

—  У мене  є справи  тут,  доведеться  затриматись  на  годину – другу.  Опісля  поїдемо    в  наш  будинок. Він  знаходиться  за  кілометр  відси.

— Де ми?  — ставлю  закономірне питання.