РОЗДІЛ 4 "Злата. У весільній сукні"

— Він  приїхав! —  шурхали по  кімнаті  дівчата: прислуга,  стилісти, візажисти,  і  навіть  тітка Віра  примчала  першою сповістити  радісну  звістку. Артема  у  нашому  будинку  чекали як  сонечка,   вітали як  короля  і  за  моєю  спиною  ахкали  з  його  вроди. А  ще шипіли,   що  мені  неймовірно  пощастило  відхопити   в  долі  ласий  шматочок. Заздрили, тоді як  всередині  мене  світ  розлітався  на мільйони  фрагментів. 

—  Пані  Злато,  ви готові  до зустрічі  з нареченим.     Виглядаєте  приголомшливо. Не  бажаєте поглянути  на себе  у  дзеркало? Ви такі  красиві,  — вовтузилася  біля  мене  майстриня  з  макіяжу,  поправляючи  і  без  того ідеальну  фату. 

Я  заперечно  похитала  головою,  оскільки  все  одно.  Я  лише товар. І  не маю  жодного  бажання  перейматися  зовнішнім  виглядом. Я  потупила  погляд  на   поділ  сукні. На жаль,  від всього   не  можна  закрити  очі.   На білосніжну  хмаринку  доводить   дивитись. А вона  неймовірна.  Мабуть, коштувала чималу  суму.   Її  особисто  купував і  надіслав   наречений.

У кімнату  влетіла покоївка,   поспішивши   випхати присутніх  за  двері:

— Вказівка  Турова  залишити його і  наречену  наодинці.

Прохання  майбутнього  чоловіка  переповнило  чашу  терпіння. Ні, я  не безвільна тваринка, якою  можна керувати  як  заманеться. 

Я   рвучко  зірвалась  на  ноги  й   кинулась   у  вітальню.  Нехай  знає,  що  не  збираюсь  підкорюватись його  наказам. Кімната  на  першому  поверсі  була  переповнена   запрошеними. Основну  масу   людей  я  не  знала.  Тим паче  з якої сторони їх  запрошували. Ні  одно    рідного  обличчя.   Моя найкраща  подруга  Марта   захворіла  і  не  змогла   прийти  на  весілля,  тож у  мене  не було  навіть  старшої  дружки.  Сама самісінька  у  морі  людей.   Зранена  душа, яка  затерпла, зіштовхнувшись  з…  Туровим. 

 Не даремно,  присутні  боготворили  Артема. Про таких кажуть — ідеальний.  Такими  милуються. Такі  — недосяжні.      Підтягнутий,  спортивний,  засмаглий  і  красивий  як  бог.  Я  на  мить отетеріла  і  довелось  докласти  максимум  зусиль, аби    вгамувати шалене   биття серця . Я  гордо підійняла голову  і  відвернулась. Я  не підкорилась і  поклялась  перетворити  його життя  на пекло у  разі  найменшої спроби  доторкнутись  до  мене. 

Наступної  миті боковим  поглядом  спіймала  його крок    до сходових  маршів. Щось всередині  обірвалось  і  підступило  до  горла  пекучим  клубком,  бо  чоловік  кульгав.   Я  наче  внутрішньо  відчула як  важко  дається  відстань. Але не  подала вигляду.  Попри  здоровий  глузд  вдала  егоїстку  і  самозакохану  снігову  королеву. Присутні  проводили  очима  найбажанішого  нареченого  і,  звісно,   стали  свідками моєї  зневаги  до  хлопця.

Коли  Артем нарешті  підійнявся  на  другий  поверх,  захоплення    у  кавових  вирвах, що всього   хвилину  тому  вирувало  не  денцях,  змінилось  на  холодність,  на   кригу, на порожнечу.   Порівнявшись  зі мною, він  безцеремонно відлинув край  фати,  що    впала  на  оголене плече.   Й  отримав  відповідь  —  я  відсахнулась  наче  від  прокаженого.  Не  знайшла  сили стриматись.  Слід  віддати   належне його витримці.

— Я  —  Артем, — з нотками сталі  в  голосі  неквапом  промовив  він  та  подав  лікоть. 

— Злата. 

— Гарне  ім’я, не звичне. 

Довелось  взяти   його під руку. На тому  знайомство  завершилось,  як  і  розмови  у  найбажаніший  для  молодят  день.   

Після  церемонії   розпису  нас  вітали,   лицемірно  бажали безхмарного  сімейного  життя, якомога швидше задуматись  над  продовженням  роду та  взагалі  бути  такими ж красивими і  щасливими  як  в  цей  день. Вочевидь  для  присутніх   відсутність спілкування  між  новоспеченими чоловіком  і  дружиною  сприймалось як  втрата  мови  з радості  від  успішного  союзу.

Я   могла  гордитись собою,   бо стійко показувала  байдужість,  зверхність,  холодність. Артем  платив   відповідною  монетою.  Я  отримала   від нього   гарну  порцію  зневаги.   У зв’язку  з його травмою   ми  не танцювали.   Стояли  осторонь,  мов  дві  статуї, коли інші  веселились і  сіяли  діамантами  у світлі  софітів.  А  більшу  частину   свята,  яке, до речі, проводили у  нашому  будинку,  ми  не бачились. Артем   займався гостями,  мені  було все  одно на  думку  оточення. Я  злилась  на  батька, котрий   зовсім  не сумував.  Скидалось,  що в  день  одруження  єдиної  доньки  за його спиною виросли  крила, а  з  плечей  наче  злетіло  двадцять  років. 

— Доню,  де усмішка  на  обличчі?  — підійшов  до мене  наприкінці  вечора. В  обличчя  вдарив  різкий  запах алкоголю.  — Ми зірвали  джекпот! За  таку  подію слід  добряче випити.   Ей, ти куди? 

 Я  побігла  у свою кімнату, закрилась  в  ній  і …

І просиділа   у сукні  нареченої до ранку.  Гості  обійшлись  без мене,  новоспечений  чоловік  взагалі  пропав.  Він  не  підіймався  у  мою спальню,  зник так  же  раптово, як  заявився. 

І  взагалі  мене  ніхто  не турбував.  Зі свого  укриття  я  вийшла   наступного  дня глибоко  по обіді.  Вийшла  з однією  ціллю  — викинути  в  урну  для   сміття  білосніжну  хмаринку,  у якій  змінила  прізвище   на Турову.   На  моє  превелике  здивування  прислуга  майже завершила  прибирання  подвір’я  та  помешкання  після  вчорашнього  банкету.   Зі мною вітались, проте одразу  потуплювали  очі  та  відходили геть,  вдаючи   глобальну  зайнятість.  Спершу  я  насторожилась.   Викинувши   плаття,  зазирнула на кухню,  де,  як  завше,  поралась   тітонька  Віра.