РОЗДІЛ 3"Злата. Засоби й цілі"

Кабінет  полишаю  першою. На  батька не  дивлюсь. Я  настільки  зла,   що готова  голими руками вчепитись  в  шию  Артему  і  вимагати  розлучення.  О,  він  прекрасно  знає,  що ніякої  конференції  немає  і  тепер  намагається  відігратися  на  беззахисній  дівчинці,  щоб  вона   знала  своє місце.

— Твоя валіза  вже в  машині,  — голос   Турова  наздоганяє  мене  біля  самісіньких  воріт. 

— Вона  мені  не потрібна. Я  з  тобою  нікуди не полечу. 

— А як  же конференція? —  звучить  саркастичне питання  над самісіньким  вухом.  — Не одягнеш  діловий  костюм,  підбори?

— З моїм   зростом  підбори  зайві! — в’їдливо  огризаюсь,  зупинившись  біля  ескорту   у  складі   чотирьох тонованих  позашляховиків.     У якому з них  пастка  замкнеться?   Наче  читаючи  мої  думки,   благовірний   повільно  огинає  мою  персону  та  сам відкриває  дверцята  одного  з них. 

— Навіть  на  каблуках  матимеш зріст,  менший  мого.   Тож  не  переймайся,  я  не  комплексуватиму. 

Я  картинно  закатую  очі,  чим  викликаю  в  чоловіка  легкий смішок. 

— Злато,  ти не  лише  чарівна,  а  й  дуже мила,  коли  сердишся. 

— Тобі  подобається  мене  злити? 

— Я ще  не вирішив.

У салоні  пахне   шкірою та  знову ж таки  його  парфумами. Вони  подібно  фантому  переслідують  і  не  дозволяються  нормально   зосередитись.    А я  повинна    сконцентруватись  на  своїх цілях.  Мені  як  ковток  свіжого повітря  потрібне  розлучення. 

 Артем  не присідає  поряд. За  його  вказівкою  водій  вибирається  геть,  а  місце  біля  керма  займає  він сам.  Дверцята грюкають  й  одразу  вмикається  блокування.  

Судомно  смикаю  за  ручку  — даремно. 

— Навіщо  ти  закрив?

— Дорога  далека. А  ти  дружинонька  не  передбачувана,  можеш що завгодно  зробити. Я перестрахуюсь. 

— Артеме,  не  бачу   сенсу  їхати  на  край  світу. Просто  зізнайся, що  ти не даремно  приїхав  в  мій  будинок ,  що тобі  все  відомо  про  мої  наміри.

Кавові  очі   метаються  у   дзеркало  дальнього  вигляду  і  попелять  своєю  холоднечею.  Тільки  одному  Богу  відомо,  що в чоловіка  на гадці.  

— Я   знаю  прекрасну  місцину,  де нам  ніхто  не  зважатиме. Ти  матимеш  можливість висловитись. Повір,  я  жодного   разу  не переб’ю. А  зараз  пропоную  розслабитись  і  насолоджуватись  поїздкою,  бо з приводу  далекої  подорожі,  я  не  жартував. 

Серце  робить  зрадницький  кульбіт. Серйозності  чоловіка слід  віддати  належне,  тому  що  у  його  голосі  немає  жодного  натяку  на  співчуття.   Такі  люди  не вміють  ні  вибачати,  ні  жаліти,   ні  закривати  очі  на  помилки. 

  Але я  також  не збираюсь  поступатись. Демонстративно  розірвавши  зоровий  контакт,   відвертаюсь  до  вікна  та  щільніше  загортаюсь  у  рожевий  піджак. Надворі  тепло. Цьогоріч  осінь  вирішила  пізніше постукати  в  наші   вікна  і  якомога  довше  побалувати  сонячним  промінням  свого братика – літа. 

За склом  мелькає  місто — рідне,   переповнене  автомобілями і  завжди  метушливими  мешканцями,  а  ще височезними  багатоповерхівками,  у  стінах  яких  протікає  вільне  життя. Моя  ж буденність  сіра  та  одноманітна,   міцно пов’язана із  сім’єю  Турових.

Вони  з’явились  несподівано.  Точніше  за  кілька  днів  до  повноліття батько  поставив  мене  перед фактом. 

Це був  вівторок.    Я  не пам’ятаю  число,  але  день  тижня  врізався  в  мозок  назавжди.   

Тато  сам  постукав  у   двері  моєї  кімнати.  Подібна  манера  поводження виявилась  несподіванкою,  бо  всі  важливі  розмови  відбувались виключно в  стінах  його робочого  кабінету  на  першому  поверсі  нашого  величезного,  одинокого після  смерті  матері  будинку.  Мені  було  шістнадцять,  коли  невиліковна  хвороба  забрала  неньку. І  з  того  дня  я  зосталась   самою самісінькою  на  цілому  світі. Татка  цікавили виключно гроші,  процвітання  бізнесу  і  стабільність у  завтрашньому  дні.   Тому  його            задумливість  на  обличчі  викликала  в  серці  тривогу  і  погане  передчуття. 

Переступивши поріг,  він окинув  поглядом   кімнату  і  зупинився  на мені    очима,  переповненими жалю. Саме так,  жалю.  Мабуть,   єдиний  момент,  коли  відчув   позитивну  емоцію. 

— Ти  зовсім  виросла.   Доросла,  студентка,  — неквапом  промовив,   пройшовши  у  глиб.  Так,  я  навчалась  на  другому  курсі  юридичного  факультету,  але  здебільшого  пари  відбувались дистанційно. Задля  моєї  безпеки  навчальний  заклад  не  дозволялось  відвідувати.  Виключенням    являлись  сесії, і  то  під  пильним  наглядом  конвою  з охоронців.  — Злато,   ти вже здатна  самостійно  приймати  рішення. Тим паче  незабаром виповниться   вісімнадцять.  Час  задуматись  над  майбутнім. 

— Я  хочу  здобути  освіту і  працювати  за фахом. 

— Ми  ніколи  не говорили  з  тобою  про особисте.  Я  завжди  зайнятий,  ти  постійно  знаходилась  під  опікою матері.  Якось   не склались  між нами  довірливі стосунки. Але  я  вважаю, що  починати  нормально  спілкуватись навіть у  такому  дорослому  віці   можливо  і  не  пізно.