РОЗДІЛ 2 "Злата. І тільки один з нас переможе"

— Тобто,  не сам? Ми наче  гостей  не чекали? — стурбовано перепитую й  переглядаюсь з Мартою,  яка   стенає  плечима  у  знак  відповіді.  —  Ви  знаєте  цю людину?

Покоївка  несміливо  переступає  з ноги  на  ногу. Видно,  що особа  непроханого візитера  їй  відома,  але  чомусь  боїться  виголошувати його ім’я  вголос.  У мене  закрадається  реальна  підозра.   Уся  наша  прислуга  буквально тремтить  у  присутності  Артема  Турова. Його  грізний  вигляд  і  завжди  невдоволена  фізіономія бісить  навіть  добру  куховарку  тітку Віру. 

Але  ж зараз він повинен  бути  в  Англії.  Я  дізнавалась. Помилка  не  можлива. 

Поспіхом  кидаюсь  до вікна  та,  відслонивши  важку  гардину,  визираю   на  ґанок.    За  високим парканом  дійсно стоїть  ескорт  з  кількох  чорних  позашляховиків.

— Мій  чоловік  приїхав?  — запитую  крижаним тоном.  За вдаваною маскою суворості  криється  непідроблений  страх.   Я  не готова  до зустрічі  з   Туровим  просто  зараз. Не готова! 

— І  привіз  вам  подарунок! — пищить вона  і  поспішає  зникнути  в  коридорі. 

Подруга  багатозначно   закатує  очі,  розпливається  у  змовницькій усмішці. 

— Це ти мене  здала? 

Розуміння  приходить несподівано  і  звучить у висках  як  грім   серед ясного  неба!  Звісно,  тільки Марта усвідомлена про  мої  наполеонівські  плани. Виключно  з  нею поділилась  величезною  таємницею,  сподіваючись  хоч  на  якусь  мізерну  моральну  підтримку. Підтримала!  Нічого  додати. Ми знайомі  сто років. Друзі  так  не чинять. 

— Не  дуйся,  мала! — натомість весело  відповідає товаришка.  — Ось побачиш,  мине  трохи часу,  і  дякуватимеш  за  маленьку  послугу. 

— Я  тебе  уб’ю. 

— Не поспішаю,  можливо,  колись в пригоді стану. 

— Божевільна,  — я  хапаю  подушку  і  щосили  кидаю в  дівчину.  — Ти  життя  мені  зламала.   Я  що  зараз скажу?  Як поясню  при  батькові  свій  намір? 

— Та  не кричи,  — вона  зіскакує  з  крісла  та  прожогом  кидається  до  дверей.  — Сама  не розумієш  свого  щастя!  Туров  — він  найкращий.  Тільки  така  ненормальна  як  ти,  не бажає  з ним бути!

Я  не  дозволяю  дівчині  договорювати  нісенітниці.   Тепер  подушка  летить  слідом. Зрадниця!

Залишившись  у  кімнаті,  сердито  роззираюсь  навкруги  та  намагаюсь  вгамувати  збите  дихання.     А в  голові  карусель  з подій,  бо  плани  летять  шкереберть. 

Страшно  подумати,  що  зараза твориться  в кабінеті.  Татко, ймовірно,  вогнем  дише,  почувши  радісну  звістку  про  бажання  єдиної дочки  розлучитись  з  найкращим  зятем  на  світі. 

Ох, Марто!  Що ти  наробила?  Тепер  моя  свобода буде надійно  закритою  під  сімома  замками. 

Телефон  у  сумці  оживає  стандартною  мелодією.  Інтуїтивно  відчуваю,  що  дзвінок  від  батька,  і  руки  мої  німіють.  Страшно,  наче  збираюсь  пригати   у  глибоку  прірву.  Хоча,  мої  стосунки  з  Туровим  — це і є  прірва,  в якій  рано  чи  пізно  загину. 

Я  безпомилково  вгадую  абонента,  що вже вдруге намагається  достукатись  до нерозумної  дочки,  яка вірить  не  тим  людям і  відкриває їм  душу. 

— Слухаю,   — намагаюсь  говорити  рівним  тоном. Насправді  ноги тремтять як  в  загнаного в  глухий  кут  зайця.        

— Спустись,  будь ласка,  в  мій  кабінет.    Приїхав  Артем  і   поки  ти  не відлетіла,   переговоримо  про   деякі  справи  в  компанії.

Жодного  натяку  на  конфлікт  не  чути. Буденно і  холодно.  Суто  ділові  перемовини. 

— Хвилинку,  — бурчу,  не приховуючи  своєї відрази  до  благовірного. Рідні  знають про  наше  «неземне кохання»,  тому  немає сенсу  розігрувати   спектакль.  

Так, в’язати себе в   руки  і  не  розкисати як  три роки  тому.  І   сміливо  відстоювати свою   позицію.   Я  більше  не  та  наївна  дівчинка,  яку  змусили  сказати   «так»  та  поставити  свій  підпис  на  свідоцтві  про  одруження. Я  більше  не  залякана   мишка,  що  не  буде  протестувати! 

З  кімнати  виходжу переповнена  твердими  намірами  відстоювати свою  думку. Кроки  відбивають  від   стін  і в   навислій  тиші  звучать   по-особливому  гучно.   Нехай!   Я не  крастимусь,   я  не  тінь. 

Впевнено постукавши  у  двері   злощасної   кімнати,  силою    штовхаю  полотно вперед.  Мабуть,   я  трішки  переграю,   бо виходить   рвучко і  голосно. 

   Але сміливість  розбивається  на  мільйон  друзок,   варто  зустрітись  поглядом  з  кавовими  холодними очима, в  яких   на долю  секунди  спалахує  вогник  здивування.   На мене  дивляться  темні  вирви, які  підкорювали  світ,  які  змушують  підлеглих  тремтіти,  а  конкурентів  рахуватись  з  їхнім  власником.

 Красивий.  Артем  надзвичайно вродливий  чоловік,   зліплений  умілими  руками  матінки-природи  і  наділений  неймовірною   внутрішньою  харизмою. Кожнісінький  м’яз  на  пропорційному   обличчі  випромінює  впевненість,  аристократичність,  жагу  до  перемог.   Його злегка  надламані  брови  утворюють  ефектні  дуги  над  густими  чорними  віями,  з-під яких   блищить    хижий  вогонь.  Ніс  у  мого законного чоловіка  рівний,  акуратний.   А губи… У цю  мить  вони  злегка  розтулені. Чоловік  наче  в  задумі  схилив  голову  і  тепер  чи  то милується,  чи  то  намагається  підібрати  болючі слова. Туров   для  мене  — закрита  книга.  Я  не  здатна  вгадати  жодної  емоції.  Сьогодні  на ньому  немає  халата, як  при останній  зустрічі, а  я  не  в  прозорій  нічній  сорочці.   Але  відчуття  таке,  наче  стою  оголеною  перед  персональним  катом. Так  і  хочеться  схрестити  руки  на  грудях,  по  яких  ковзає  поглядом.   Оцінює?  Чи  не  схвалює  глибокого  вирізу  і  живота,  що рівною  смугою  визирає  на світ?