Розділ 5.

Кароліна.

— Ти дійсно виставила на продаж той будинок? — перепитує Іра, підтягуючи до себе чашку з гарячим чаєм.

— Угу, — киваю, витираючи з губ Соні залишки молочної піни. — Бо ж він мій за документами.

Дочка крутить головою, махає руками. Чіпляє пальцями пластикову трубочку та висмикує її зі склянки. Краплі какао летять на плаття дочки, розтікаючись негарними плямами. Швидко дістаю вологі серветки з сумки та намагаюся стерти свіжі коричневі краплі з дитячого вбрання. Соня дивиться на мокру тканину та починає плакати.

— Сукня брудна, — обличчя дочки червоніє від збитого дихання.

— Сонечко, дихай, будь ласка. Не плач, рідненька, — однією рукою притискаю доньку до себе й гладжу по плечу, другою дотираю плями на сукні. — Зараз усе висохне та спідниця знову стане чистою.

Дочка не вірить моїм словам, тому продовжує завивати та плакати. Заплющую очі та рахую до трьох. Вгамовую власну знервованість. Це вже енна істерика дитини за сьогодні.

Вранці Соня не могла зрозуміти, чому в липні не бажано вдягати теплі рукавиці, навіть якщо дуже хочеться. Після цього в дитини була істерика з приводу температури каші в тарілці: то вона була недостатньо гарячою, та потім надто гарячою.

Як каже дитячий психолог, це один з етапів розвитку дитячої психіки. Соня, як і всі діти, починає зустрічатися з невдачами та вчиться справлятися з негативними емоціями з цього приводу. Мені, як дорослій людині, треба бути напрочуд терплячою та уважною до дитини.

Якщо пляма на одязі для трирічної дівчинки — трагедія вселенського масштабу, а для мене — дрібниця, що не стоїть на увазі, це все одно не привід знецінювати біль дитини та махати на її сльози рукою.

Все начебто легко й зрозуміло у поясненнях фахівця, проте коли стикаєшся безпосередньо з нескінченними сльозами дитини з приводу та без, спокій будь-кого з батьків дуже швидко змінюється на роздратування та нервозність. І справа тут не лице у поведінці дитини, біль за все дорослих дратує власне безсилля та розгубленість перед раптовими труднощами.

Дитина не завжди слухає батьків, не завжди хоче піддаватися на дорослі вмовляння, попри те, як уважно мама чи тато слухають поради досвідчених психологів або читаєш спеціалізовану літературу. І до цього теж треба бути готовим.

Розмовляю із Сонею максимально спокійно та впевнено. Зважую кожне слово. Повторюю, що проблема з плямами вирішується досить легко за допомогою серветок, водички та сушарки для рук, яка висить у туалеті ресторану.

Дочка зрештою починає мене слухати та поступово заспокоюється. Цілу маленьку принцесу в маківку, видихаю з полегшенням.

Тягнуся за чашкою з ромашковим чаєм, але не встигаю зробити й ковтка. Соня опускає голову та знову дивиться на свою мокру сукню. Починається друга хвиля істерики. Дитина не слухає мене, постійно чіпає рукою мокре місце на тканині та плаче ридма.

На нас починають коситися люди, які теж прийшли відпочити до цього кафе. У мене починається паніка, потіє шия та чоло. Не розумію, яким ще чином можна заспокоїти трирічну дитину.

На щастя, на допомогу приходить подруга. Іра кличе Соню на ім'я та пропонує їй подивитися, як легко паперова серветка може перетворитися на маленький кораблик. Дочка недовірливо коситься на мою подругу, проте чекає на обіцяну виставу.

Іра не пам'ятає точної послідовності дій, тому псує кілька екземплярів м'якого паперу та награно засмучується. Хапає нову серветку та починає урок оригамі наново.

Соня, захоплюючись рухами тітки Ірини, швидко забуває про свою сукню. Гучно сміється та плескає в долоні, коли обіцяний плавзасіб нарешті з'являється на столі.

— Кор-р-раблик. У мене є кор-р-раблик, — з захопленням вигукує дочка.

Вона крутить новою іграшкою на всі боки, показуючи іншим відвідувачам кафе як плаває її білий корабель по невидимих хвилях.

Прошу в Іри вибачення за те, що наші плани з пошуку подарунка для Олександри зірвалися. Зазвичай Соня із задоволенням ходить магазинами, з захопленням розглядаючи довгі сукні на пластикових манекенах. Проте сьогодні щось пішло не так. Єдине місце у торговому центрі, куди зрештою погодилася зайти дочка, — кав'ярня, на вітрині якої намальована величезна булочка з корицею.

— Не боїшся, що Горський буде розлючений через продаж будинку?

— Сам винен. — Знизую плечима та відправляю маленький шматочок десерту з вишнею до рота. — Я його попереджала, що так буде.

— Думаєш, він не повірив тобі?

— Я взагалі про нього не думаю. Хай що хоче те й робить, тільки мене у свої справи не вплутує. — Відкладаю ложку убік та роздратовано видихаю. — Знаєш, що мене найбільше бісить? Він досі думає, що немає нічого страшного в тому, щоб провернути щось за моєю спиною.

— Це ненормально, — погоджується Іра.

— Та отож. Чотири роки від Назара не було ні слуху ні духу, а потім «бац» і він купує будинок на моє ім'я, бо йому, бачте, так треба. Ще й виправдовує це тим, що я єдина людина, кому він довіряє.

— Якась каламутна історія.

— Теж про це міркувала. Тим більше він не має права вплутувати мене в таке. Якщо я постраждаю, — понизивши голос, додаю: — З ким залишиться Соня?