Розділ 3.

Кароліна.

— Хоч бий мене, Каро, але я досі не розумію, чому ти відмовилася від співпраці з «Косметик». — Переставши різати м'ясні медальйони, Сашко тицяє у мене виделкою. — Такі відсотки більше не дасть ніхто. Я впевнена.

— Сашо, справа зовсім не в грошах, — відповідаю коротко та допомагаю Соні злізти з диванчика. — Я готова й до менших сум, аби дехто не втручався в моє життя.

Щойно маленькі ніжки в блискучих сандалях торкаються підлоги, дочка біжить у бік ігрової зони.

— Навіть якщо твій колишній певним чином пов'язаний з заводом — про що ми так напевно і не знаємо, до речі — чи настільки це важливо? — З набитим ротом Олександра продовжує балакати. — Вже вдруге ти відмовляєшся від власних амбіцій через того самого чоловіка. Хіба це справедливо? Нехай Горський хоч із чортом домовляється, аби тобі це було вигідно.

Бокові зором стежу за тим, що робить Соня. Поки вона захоплена малюванням крейдою по графітовій стіні, спеціально обладнаній для такого роду творчості, встигаю доїсти свій ще теплий шматок піци.

— Сашо, я не хочу жити з нав'язаним почуттям обов'язку.

— Якщо у твого ексчоловіка раптом прокинулася совість та таким чином він намагається компенсувати провину перед тобою, то це не означає, що ти автоматично стаєш боржницею. Чого раптом? Ти ж про допомогу його не просила, отже, і претензій до тебе не має бути взагалі.

Офіціант спритно змінює порожні тарілки на витончені скляні креманки на високих ніжках, у яких від літнього тепла повільно тануть кульки фруктового морозива.

— Я не хочу мати з ним нічого спільного. Мене навіть дратує сама думка про це.

— Ем…, — витираючи паперовою серветкою губи, Олександра іронічно коситься на Соню, яка щойно прибігла назад. Дочка помітила солодкі ласощі, що чекають на неї на столі. — Та ніби вже запізно ремствувати на зв'язки з колишнім, Каро. Ця крихта — ваш із Назаром спільний знаменник на довгі роки.

— Тихо, — шикаю на подругу, яка при дитині наважилася згадати ім'я мого колишнього чоловіка.

— Увесь час забуваю, що вона вже тямуща не за роками.

Витираю забруднені руки дитини вологими серветками, збризкую антисептиком. Соня смішно морщить ніс та голосно чхає. Потім спритно хапає десертну ложку та встромляє її прямо в центр морозива.

Поки ложка з десертом доходить до дитячого рота, мажеться не лише дитяча сукня та стіл, а й коліна юної панянки. Липка субстанція встигає розтектися по нозі дитини, поки я намагаюся дістати пачку серветок, що впала під стіл.

— Сашо, мені начхати на Наз…, — схоплююсь перш ніж ім'я ексчоловіка лунає вголос. — На його совість, що раптово прокинулася, серце, що страждає, запалену печінку або інші проблеми голови й тіла, мені начхати. Мене це ніяким боком не торкається. Я чотири роки жила без його допомоги, і мені це подобалося. Я сам собі начальник, сама керую своїм життям. Хочу, щоб так і залишалося далі.

— Ще один твій пункт, який я не до кінця розумію, Каро. На твоєму місці я б брала від колишнього все, що вважаю потрібним, і не парилася з цього приводу. Материнство — це теж робота. Без вихідних, прохідних, відпусток та лікарняних.

— Без нормального сну, емоційної стабільності та в принципі особистого життя, — сміючись, доповнюю список Олександри власними мінусами першого року життя Соні.

— Чому ти не хочеш отримувати винагороди за таку працю?

— Бо не в грошах щастя, Олександро. Зовсім не в них. — Гладжу дочку по спині, цілую в маківку.

Попри негативні моменти материнства, я не готова відмовитись від кращого періоду свого життя. Бачити усмішки дочки, її перші кроки, чути її перше «агу», дзвінкий сміх тощо. А як вона солодко пахне молоком? Досі часом пірнаю носом у її м'яке волосся і вдихаю цей солодкий аромат.

Кризи, стрибки зростання, відсутність сну та постійна втома — це тимчасові труднощі. Ці тяготи миттєво стираються з пам'яті, варто лише маленьким дитячим ручкам міцно обійняти мої плечі. «Мамо, я так тебе кохаю» — слова дитини, які змушують мене ковтати солоні сльози щастя. «Мамо, ти найкраща у світі» — визнання, які миттю виганяють з голови будь-якої мами сумніви щодо оцінки власної адекватності, успішності, активності та чуйності у відносинах зі своєю дитиною.

Веду Соню у вбиральню, щоб помити руки та витерти сукню від липкого морозива. Соня постійно намагається доторкнутися брудним пальцем до інших відвідувачів місцевого ресторанчика. Коли я заважаю їй смикати чужих людей, вона одразу перемикає власну увагу на ніжно-рожеві, зефірні стіни та намагається відщипнути шматочок декоративної пухкої вати.

Мої світлі штани дивом залишаються чистими, майці на тонких бретелях пощастило менше. Сірий відбиток доньчиної долоні припав саме на праву частину грудей. Поки Соня балується із сенсорним краном, я намагаюся хоч якось відмити цю провокаційну мітку.

— Сонь, не бризкай воду на підлогу. Бо попрошу видати тобі швабру.

Скорчивши невдоволену гримасу, Соня кидає сантехнічну іграшку та починає кружляти по маленькому приміщенню. Зневірившись боротися з плямою на майці, я викидаю мокрі серветки в урну. Встигаю схопити руку дочки до того, як її голова закрутиться.