Розділ 1.

Кароліна.

— Мамо, а тато скоро прийде почитати мені казочку? — Просте питання від дочки вкотре заганяє мене у глухий кут.

Почуття провини перед трирічною принцесою накриває з головою. Змахую пальцем сльозинку, що проступила у кутку ока. На щастя в дитячій кімнаті горить лише нічник, тож Софія, захоплена яскравими малюнками казки про чарівного кролика, не помічає моєї слабкості.

— Скоро, принцесо, — цілую зеленооку принцесу в лоба, намагаючись не розплакатися. — Сподіваюсь дуже скоро, — додаю тихіше.

Ненавиджу ці моменти. Не люблю так нахабно брехати своїй дитині.

Наш щовечірній ритуал читання казок перед сном підходить до свого логічного завершення. Софія тре маленькими кулачками повіки, притискає улюбленого плюшевого песика до себе та просить вкрити її плечі ковдрою.

Машу рукою біля світильника, аби спрацював сенсорний датчик. Кімната занурюється в напівтемряву. Вуличний ліхтар м'яко підсвічує жовтим променем протилежну стіну дитячої кімнати, не заважаючи дитині пливти у світ дитячих мрій.

Лежу поруч із Сонею кілька хвилин, насолоджуючись її розміреним диханням.

«Коли тато прийде в садок?», «А тато знає, що в мене скоро день народження?», «Чому мій тато так багато працює?», «Я хочу до тата в гості» — подібні питання та твердження, пов'язані однією тематикою, вилітають із рота моєї доньки вже близько місяця.

У мене немає чітких відповідей на жоден з них. Доводиться нахабно брехати, дивлячись маленькій дівчинці в очі. Горіти мені в пеклі через це. Але інакше я не можу.

Мій язик швидше відсохне, аніж я зізнаюся Соні, що тато не знає про її існування. Не уявляю, що буде з маленькою дівчинкою, коли я скажу, що в мене не вистачило сміливості сказати її батькові про свою вагітність ні чотири роки тому, ні тим більше зараз.

Досі душить злість та образа за те, що Горський викинув мене як цуценя зі свого життя, обравши натомість позашлюбного сина та коханку. Навіть серйозна хвороба хлопчика не є виправданням такого вчинку.

Назар міг поговорити зі мною. Я впевнена, ми могли б знайти варіанти, спробували б якось врятувати наш шлюб. Проте чоловік вирішив геть інше. Обрав найжорстокіше рішення з усіх можливих — тихенько домовився про наше розлучення та просто в один з днів поставив мене перед фактом: ми більше не чоловік та дружина, прощавай.

Ненавиджу його всім серцем. Досі ненавиджу. Хоча певною мірою я вдячна йому за такий вибір. Так-так, я вдячна чоловікові за отриманий біль. Мазохістка, певно що. Проте гнів та ненависть на колишнього чоловіка допомогли мені утримати спину прямо й не зламатися.

  Я захотіла довести всьому йому та світу, що зможу впоратися з усім сама. Зможу з нуля збудувати нову кар'єру, зможу заробляти гроші, зможу сформуватися як особистість і як жінка.

Закордонні подорожі на покази мод змінилися на інтернет-рекламу косметики. Польоти на фотосесії для модних світових журналів змінилися на зйомки для особистої сторінки-блогу.

Попри зайнятість, я ретельно стежила за своєю вагітністю. Харчувалась по годинах, пила вітаміни, лежала в стаціонарі, якщо того вимагали погані аналізи.

Я приховувала живіт, який ріс щохвилини, від цікавих очей. Коли грати в «мішкуватий одяг» стало неможливо та живіт став діставати «до носа», я поїхала до тата в інше місто. Оселилась у його заміському будинку та працювала звідти.

У мережі виставляла старі фотосесії, заважаючи людям розгадати мої теперішні таємниці. Поступово зайнялася веденням кулінарного блогу та постійно намагалася навчитися пекти гарні торти. Мені не цікавив їх смак, я не хотіла їх жерти. Мене приваблює сам процес створення солодкого шедевру: розкочування тіста, відлив глазурі, формування форми елементів декору тощо.

Всього десять людей у світі знають про мою дочку: мій батько, його нова дружина, мої подруги, лікар та вихователі дитячого садка. Більше ніхто. Бережу свою зірочку як зіницю ока. Соня мій промінчик світла, моє щастя, мій сенс життя. Дочка — мій порятунок та стимул руху вперед та розвитку.

Виходжу з дитячої кімнати, обережно зачиняю двері. Повертаюся на кухню, де з охололою вечерею чекає на мене Іра. Вона приїхала у гості, поки її чоловік Михайло у відрядженні.

— Нарешті я повечеряю, — миючи руки, шепочу я. — Вибач, що довелося так довго чекати. Сонька останніми днями не вгамовується з питаннями про батька. Їй хочеться, аби він якнайшвидше прийшов та почитав для неї казку.

— І що ти відповідаєш? — Іра дме на чашку, аби остудити гарячий чай.

— Нічого, — винувато знизую плечима. Кидаю до рота тарталетку з лососем.

— Дарма. Потім буде важче.

— Та я знаю. Просто не можу…, — друга тарталетка летить у рот слідом за першою. — Соня мене зненавидить.

— Є другий варіант, — загадково шепоче Іра.

— Нізащо, — заперечую вказівним пальцем.

— Він все одно дізнається, Кароліно. Тож чи не простіше самій зізнатися? Ще й двох зайців вб’єш, здійснивши мрію дочки.

— Ні, в жодному разі. Що мені робити, коли Горський не повірить у дочку та знову поставить сина у пріоритет? Я не переживу Софіїних сліз через нього. Ні, ні, навідатися до Горського у гості — поганий варіант.