6

Закреслюю дати в календарі. Ось уже місяць минув. Минула половина другого…

Дедалі ближче день, коли Назар потягне мене здавати кров на аналіз ДНК.

Я більше не виходжу з дому сама. Якщо не брати до уваги того, що щодня гуляю із Зойкою під наглядом охорони. Особистий водій возить нас то до парку розваг, то до дитячого центру, то до школи раннього розвитку, на яку все ж таки погодився мій чоловік. Там Зоя займається три години на день. Я в цей час сиджу в кафе навпроти зі склянкою капучино. А за сусіднім столиком — двоє амбалів, найнятих моїм чоловіком.

Інших занять я не маю. Назар відгородив мене від усього. Від роботи, від особистого життя, від подруг та рідних.

Від нудьги я почала записуватися на безкоштовні вебінари. Теми найрізноманітніші: від копірайтингу до ведення блогів і таргетингу в соцмережах. Несподівано це мені сподобалося. Мабуть, мозок давно просив знайти йому важче заняття, ніж перегляд дитячих мультиків і кулінарних шортсів. Поступово я навіть втягнулася і почала вчитися вже серйозно.

Зрештою, колись я піду від Назара. Якщо не зараз, то коли Зоя подорослішає. На той час мій диплом, досвід та навички будуть уже застарілими. Адже час так швидко летить і щодня світ змінюється — дуже важко за ним встигати.

Ось і зараз, поки Зойка складає з пазлів мультяшний паровозик, я сиджу в кріслі, одним оком стежу за нею, а сама виконую завдання на чергових курсах. Щоправда, безкоштовних. Тому що кожна витрачена мною копійка на контролі в чоловіка.

— Мамо, а раптом у мене народиться сестричка? Я зможу їй сукні вибирати? — запитує донька.

Останнім часом її дуже турбує все, що пов’язане з майбутньою дитиною.

— Звичайно. Усе, як ти захочеш, люба.

— Ура! Хочу якнайшвидше дізнатися, хто там, — вона плескає в долоні.

— Дізнаємось згодом.

— А зі мною ти одразу знала?

— Ні. Ти довго не показувала, що будеш дівчинкою, — усміхаюся у відповідь.

Донька радісно заливається сміхом.

— Привіт, Зайко.

Голос Назара звучить так раптово, що телефон мало не випадає з моїх рук.

— Татусю!

Зоя схоплюється на ноги й біжить до нього. Я теж обертаюсь. Навіть не почула, як він прийшов.

Назар стоїть у дверях дитячої. Дочка влітає в його обійми, і він відразу підіймає її до стелі.

Зоя заливисто сміється. Обличчя чоловіка на кілька миттєвостей втрачає звичну жорсткість.

Мені боляче це усвідомлювати, але він любить дочку. Вона його маленька принцеса, він ніколи не нашкодить їй і нікому не віддасть. Навіть мені.

— А мама сказала, що я сама вибиратиму сукні для сестрички! — гордо заявляє вона.

Назар опускає її на підлогу та переводить погляд на мене. Гострий та темний.

— Отже, сестричка?

Його голос звучить вороже.

— Це ще невідомо, — знизую плечима.

— Твоя правда. Вечеря готова?

— Думаю, так. Запитай у Луківни.

Людмила Луківна — наша хатня робітниця. Раніше вона допомагала тільки з прибиранням, але коли я почала водити Зою в центр розвитку, до її обов’язків увійшло й готувати вечерю.

— Сьогодні субота, — Назар продовжує дивитися на мене. — Ти цілий день була вдома. Не могла приготувати вечерю?

— Я була зайнята.

— І чим же? Перемивала мені кістки зі своєю шмарою Інгою?

Відчуваю, як усередині закипає злість.

— Не смій її обзивати! Вона моя подруга! І з чого ти взяв, що я з нею про тебе говорю? У нас що, немає інших тем?

— Ну так, ну так, — він кривить губи, на його обличчі грають жовна. — Мені начхати, з ким ти там мене обговорюєш. Але ти моя дружина й мусиш готувати мені їсти. Ти, а не хатня робітниця!

— А якщо я не хочу? — відповідаю з раптовою впертістю. — Що тоді?

Чоловік робить крок до мене. Нависає над кріслом, уперши долоні в підлокітники, тисне на мене.

— Думаєш, твої бажання мають значення? — посміхається він мені в обличчя. — Уже ні. Я будь-якої миті можу тебе викинути й замінити на іншу жінку. Молодшу, симпатичнішу й розумнішу! На ту, що цінуватиме своє становище.

— Так заміни, — з викликом задираю підборіддя. — Відпусти мене та дочку. Я ж тобі не потрібна!

— А я хіба тебе тримаю? — його усмішка стає жорсткішою. — Ти сама захотіла залишитись, забула? Я всього лише дав тобі вибір.

— Ну ти й…

Хочу його відштовхнути. Але він перехоплює мої руки. Різко притягує до себе.

— Ні, Ксано, я не мудак, я це вже казав. Хочеш піти — йди. Але Зою я тобі не віддам, вона залишиться зі мною. Не хочу, щоб мою дочку виховував твій коханець.

— А я не хочу, щоб мою дочку виховували твої коханки!

Образа всередині так і кипить. Намагаюся вирватися з його рук, але нічого не виходить. Він сильніший.

— Тш-ш-ш! — Назар стискає мене в обіймах. — Тихіше. Тобі не можна хвилюватись. Хіба не розумієш, що сама робиш лише гірше? Не хочеш, щоб твою дочку виховували мої коханки? То виховуй її сама. Тут, зі мною.

Він починає цілувати моє обличчя. Чоло, щоки, повіки — куди потрапить.

— Господи… — в очах стоять сльози. — Що я тобі зробила? Ми можемо розійтися як цивілізовані люди. Ти зможеш бачитися з донькою, коли захочеш.

— Я не хочу з нею бачитися. Я хочу, щоб моя дочка жила в моєму домі. Чому ти така вперта?

Хитаю головою.

— Не відштовхуй мене, — голос Назара стає хрипким. — Я намагаюся почати все спочатку, але не можу битися в зачинені двері.

Він притискає мене до себе. Заривається носом у маківку.

— Ксано, дай нам шанс. Заради Зойки.

— А може, і сенсу немає? — стомлено бурмочу йому в груди. — Давай розійдемося? А? Кожен матиме своє життя.

— Моє життя — це ви. Ти й донька.

Чому я не вірю?

Шумно зітхнувши, він цілує мене в скроню.

— Ви для мене все, — від гарячого шепоту шкірою біжать мурашки.

Але мене не зачіпають ці слова. Не знаю, чому. Вочевидь, уже просто не кохаю його.

А силою не бути милим.