5

Лише сівши в машину, раптово усвідомлюю: Назар назвав Мира новим партнером по бізнесу!

Не знаю, як реагувати на таке. Адже Назар із самого початку знав, що ми з Мирославом колись зустрічалися. І що я з ним переспала — теж знав. Навіщо йому це партнерство?

Від поганих передчуттів усередині виникає холодок.

Поглядаю на Назара.

Але чоловік поводиться так, ніби нічого не сталося. Спокійно сідає за кермо та виїжджає зі стоянки.

Повільно видихаю.

Може, справа зовсім не в мені, а партнерство з Миром і справді вигідне бізнесу?

До того ж ми обоє щойно переконалися: я не потрібна колишньому коханцю. Ні я, ні дитина в мені, чия б вона не була.

Від цієї думки стає гірко. Кладу руку на живіт і заплющую очі.

Нічого, малюче, ми впораємося. Мама обов’язково щось вигадає, але не зрадить тебе. Ні тебе, ні Зойку.

З того дня стосунки між мною та Назаром змінюються. Чоловік поводиться дивно, ніби весь час чогось чекає від мене. Сам він дуже люб’язний, іноді навіть нав’язливий. Щодня подарунки: квіти, м’які іграшки, прикраси, парфуми… Щодня возить мене до ресторану. У нас наче новий цукерково-букетний період.

Але я не можу розслабитись. Весь час чекаю від нього каверзи. Бо добре запам’ятала те, що він сказав мені в клініці:

«Якщо ця дитина не від мене, то ти зробиш аборт. Я не роститиму виродка».

Схоже, Назар просто заманює мене. Показує, яке прекрасне життя на мене чекає, якщо я вчиню, як він хоче.

Я мовчки терплю його залицяння. Немає сенсу ставати в позу та відмовлятися від подарунків. Адже він не стільки для мене це робить, скільки для себе.

Щоразу, коли Назар презентує мені черговий букет чи прикрасу, бачу самовдоволену усмішку на його обличчі.

— Тобі подобається? — питає він нетерпляче.

— Так, — у мене заздалегідь заготовлена ​​односкладова відповідь.

— Тобі личить! — він приміряє до моїх вух десяті за рахунком сережки. — Смарагд неймовірно пасує до твоїх очей, ти так не вважаєш?

— Вважаю.

Раптом усмішка сповзає з його обличчя. Назар роздратовано хмуриться:

— Я не зрозумів, що за кислий вигляд? Чим ти знову незадоволена? Камені дрібні?

— Усім задоволена, — видавлюю усмішку. — Камені чудові.

— От і чудово. Одягни їх сьогодні й ту сукню, яку доставили позавчора. Я забронював столик.

Так і живемо. А час іде, всередині мене росте нове життя. До кінця місяця починаю відчувати перші «принади» свого стану. Спочатку це була звичайна нудота вранці. Потім мене почало нудити від парфумів, які дарував Назар. І від його туалетної води. А тепер, варто чоловікові наблизитися, як у мене спрацьовує блювотний рефлекс.

Добре, що весь день він на роботі, а спимо ми в різних ліжках. З того вечора, коли Назар ліг у кабінеті, він мене більше не чіпав. І весь цей час ночує у вітальні.

— Мамусю, давай помалюємо, — просить Зоя і тягне мене за руку до столу.

Там уже розкладені фарби, розкритий альбом.

Але тільки чую солодкуватий запах акварелі, як мене починає нудити.

А донька дивиться. У її широко розкритих очах завмерло очікування.

— Ягідко моя, може, сьогодні помалюємо фломастерами чи олівцями?

— Ні, я хочу фарбами! Я вже водичку набрала! — вона вказує на склянку з пензликом.

— Мама не зможе малювати фарбами, вибач. Давай ти тоді сама помалюєш?

— Чому? — дочка насуплено дивиться на мене.

— Тому що в мене всередині є дитинка. Їй не подобається, як пахнуть фарби.

Зойка недовірливо кліпає:

— Дитинка? А де вона ховається?

— Ось тут, — кладу руку на ще плаский живіт. — Скоро в тебе з’явиться братик чи сестричка.

Суплячи брівки зовсім як її батько, Зоя чіпає мій живіт. Маленькі долоньки обмацують мене з явним подивом.

— І як вона туди залізла? — бурмоче моя трирічна донька. — Їй там не тісно?

— Ні, люба, — ховаю усмішку. — Вона ще зовсім маленька. Ось така.

Показую пальцями, що майбутня дитина поки що розміром із квасолину.

— Але вона швидко виросте! — додаю, дивлячись, як вона насупилася.

— Так? А мені можна буде з нею грати? А звідки ти знаєш, що вона там одна? А раптом їх там двоє?

Запитання так і сиплються.

Ох так, тільки двійнят мені не вистачає. І так незрозуміло, що між мною та Назаром діється. До здачі тесту на батьківство дедалі менше часу. А я вже не знаю, чи хочу, щоб це була дитина Мира. Може, краще залишити все, як є?

— Дядько лікар сказав, що дитинка там одна.

Моя відповідь розчаровує донечку.

— Ну гаразд, — тягне вона, — тільки я їй свої іграшки не віддам! Їй потрібно нові купити!

І дивиться на мене хитрющими очима.

— От лисиця, — сміюся й обіймаю доню.

Так, вона схожа на Назара, але я дуже сильно люблю її. Не уявляю життя без моєї доньки…

У голову лізуть думки про Мира. Картини нашої випадкової близькості й досі переслідують мене. Може, тому й не підпускаю до себе чоловіка. А може, уся річ у тому, що Назар зробив зі мною тоді, в орендованій квартирі. Досі не можу ні пробачити, ні змиритися.

Думки перескакують на останню зустріч із Миром. І вагітну дівчину, яка була з ним.

Відчуваю себе бридко. Душу крають образа та заздрість.

Тій незнайомці Мир радів більше, ніж мені. А по мені тоді лише поглядом ковзнув.

«Ми ж навчалися разом», — от і все, що він сказав.

Наче не було ні нашого минулого, ні тієї ночі.

А може, і справді нічого не було? Адже кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш. Я спробувала — і зараз пожинаю плоди.

Навіть якщо Назар відпустить мене, куди я піду? Вже точно не до Мира. Не хочу, щоб він заради мене покинув ту дівчину.

Може, та дівчина його наречена чи взагалі дружина? Адже він про своє особисте життя нічого не розповідав! А ще є Вероніка, яка теж не проти завести з босом інтрижку…

Адже я вирішила, що він вільний, бо не носить обручки. А якщо я помиляюся?