4

Хочу, щоб це була дитина від Мира.

Хочу — і боюсь.

Здається, мені ще ніколи не було так страшно. Стискаю кулаки й заплющую очі. Уперше в житті починаю молитися.

— Вибачте, але зробити тест зараз ніяк не вийде, — лунає спокійний голос лікаря.

— Що означає «не вийде»? — гаркає Назар.

— Заспокойтеся, — на відміну від мене, лікар анітрохи не нервує. — Тест роблять починаючи з дев’ятого тижня терміну. А у вас лише три. Тож здавайте аналізи та ставайте на облік. Зі своїм батьківством потім розберетесь. Але прошу врахувати, закон у будь-якому випадку на боці дитини та матері.

Назар скрегоче зубами. А я так і сиджу, міцно заплющивши очі. Боюся розплющити очі й ненавиджу себе за це боягузтво.

Але рада, що мені не доведеться ухвалювати рішення просто зараз. Тому що правильного рішення немає. Я в будь-якому разі втрачу дитину, яка різниця — ту, яка вже народилася, чи ту, що в мені.

— Добре, — цідить Назар без жодного ентузіазму. — Я почекаю. Робіть, що там потрібно.

— От і чудово, — судячи з голосу, лікар усміхається.

Я беззвучно видихаю і розплющую очі. Мене охоплює полегшення, яке миттю змінюється холодною хвилею. Тому що Назар впритул дивиться на мене, але його погляд не віщує нічого доброго.

Привітна медсестра в халаті та медичній масці просить мене засукати рукав.

— Треба здати кров із вени та з пальця, — каже вона, оглядаючи мої руки. — У вас зовсім не видно вен.

Я мовчу. Під пронизливим поглядом чоловіка слова кілком стоять у горлі. Та й що казати? Ще коли із Зойкою на облік ставала, медсестри теж цокали язиком, що з такими венами кров не взяти.

Медсестра швидко намотує джгут вище ліктя. Затягує його й каже:

— Попрацюйте кулачком.

Слухняно виконую пораду. Вени знехотя показуються. Невеликий укол. Не можу дивитися, як шприц заповнюється кров’ю, мене починає нудити. Морщусь і відвертаюсь.

Щоб одразу ж натрапити на погляд чоловіка.

Назар розглядає мене, наче вивчає. На обличчі — безпристрасна маска. Що він думає цієї миті — незрозуміло.

Доводиться пережити ще кілька неприємних секунд, поки здаю кров із пальця.

— От і все, — прибирає медсестра пробірки.

Вона наклеює на них папірці з моїм ім’ям та датою.

— Ми вільні? — питає Назар і підводиться.

— Ви — так, а от матуся нехай залишиться, — лікар вказує на двері в глибині приймальні. — Прошу до оглядової.

— Гаразд, — Назар знову дивно дивиться на мене. — Іди, Ксано, я на рецепції почекаю.

Ледве витримую його погляд. Так і хочеться пересмикнути плечима.

В оглядовій залажу на крісло. Але не встигаю розслабитися, як лікар запитує:

— У вас усе добре?

Здивовано підводжу голову.

— В сенсі?

— Вибачте, це, звичайно, не моя справа. Але чоловік не може змусити вас до аборту. Це має бути лише ваше рішення. І краще, щоб ви прийняли його на користь дитини.

До горла підкочує грудка.

Дивлюся на лікаря. Сьогодні мене приймає не жінка, а чоловік. Перші рази, коли потрапляла до нього, відчувала незручність. А потім навпаки, почала до нього записуватися. Тому що він виявився добрішим і акуратнішим за жінок-колег.

Але що він може знати про муки матері, яку змушують обирати між двома дітьми?

Відводжу погляд.

— Я вас зрозуміла, — говорю тихим голосом.

— Я дам вам візитку. У нас при клініці відкрився центр допомоги вагітним.

Хитаю головою:

— Це зайве.

— Ви впевнені?

— Так.

Немає сенсу ховатися від Назара, якщо Зоя залишиться з ним.

За кілька хвилин мене відпускають. Виходжу з кабінету, а в самої все ще паморочиться в голові.

Назар чекає на рецепції. Але я не поспішаю йти до нього, прямую в протилежний бік, до ліфтів. Тому що там стоїть автомат із напоями. Хочу взяти собі порцію гарячого шоколаду із потрійним цукром.

Повз проходять люди. Багато вагітних жінок. Намагаюсь на них не дивитися.

Але погляд проти волі чіпляється за яскраву пляму.

Завмираю, майже не дихаючи.

Тому що ця пляма — молода дівчина у яскраво-червоному плащі. Вона проходить повз мене під руку з Мирославом. Усміхається йому, щось щебече. А вільну руку тримає на животі.

У мене всередині все обмирає.

Мир…

Він пройшов усього за три кроки й… не помітив мене.

А ця дівчина, яку він так акуратно веде та уважно слухає. Хто вона? Це точно не Вероніка. Вже її я б впізнала. Отже, у нього є ще одна? І вона вагітна…

А він їй так усміхається.

Невже вона вагітна від нього?

У грудях починає нити. В очах з’являються сльози.

— Дівчино, обережніше! — чийсь голос долинає як крізь товстий шар вати.

Переводжу погляд на свою руку. Вона так тремтить, що розплескався гарячий шоколад. Але я зовсім не відчуваю біль від опіку, тому що біль у серці набагато сильніший.

Яка ти дурепа, Оксано. Мирослав нічого мені не обіцяв. Ні-чо-го! Я сама все вигадала. Сама стрибнула до нього в ліжко. Мені й сьорбати.

Шморгаю носом.

Склянка із шоколадом летить в урну, а я починаю розлючено витирати руки серветками. Наче хочу разом із солодкою коричневою рідиною стерти із себе спогади про ту ніч.

Цікаво, Інга встигла повідомити його про мене чи ні? Якщо ні, то треба сказати їй, щоб не говорила. Не хочу, щоб він знав…

Дістаю телефон. Набираю подругу.

Гудки йдуть один за одним, але слухавку ніхто не бере.

А грудка в горлі збільшується з кожним вдихом.

Мені більше нема на кого розраховувати, тільки на себе. Отже, і немає сенсу боротися.

— Ось ти де, — за спиною чується голос чоловіка.

Обертаюся.

Він стоїть спокійний та безтурботний. Засунувши руки в кишені дорогого пальта.

— В голові паморочиться, — говорю напівправду. — Ось відійшла, хотіла шоколад собі взяти. Ти ж не проти?

В очах Назара миготить тривога.