Роздiл 3

Як так вийшло, що коханий чоловік раптом став чужим?

Колись я горіла від бажання, варто було йому лише торкнутися мене. А зараз усередині все завмирає від страху, коли Назар до мене наближається.

Він цілує мене, а я згадую ляпас. Він каже, що хоче все повернути, а я згадую його біле від гніву обличчя та неприкриту лють в очах.

Що як одного разу він знову вдарить мене?

Не можу не думати про це. Ця думка не виходить із голови. Отруює мені життя.

Навіть не знаю, що більше відштовхує мене від чоловіка. Зрада чи страх фізичного болю.

Залишаюся у вітальні, поки Назар ходить квартирою. Здригаюсь щоразу, як його важкі кроки наближаються до дверей мого притулку. Раптом передумав?

Але незабаром стукають двері кабінету. Чую скрип шкіряного дивана, на якому Назар намагається уміститись. Диван вузький, призначений лише для сидіння.

У мене навіть з’являється думка, що чоловікові там незручно. Він не виспиться і завтра не зможе нормально працювати. Усе ж таки йому потрібна свіжа голова.

Нехай спить у вітальні. Тут широкий м’який куточок, який розкладається у велике ліжко.

З цією думкою виходжу до коридору. Але перед кабінетом завмираю. Рука застигає в повітрі, так і не відчинивши двері.

Ні, не можу. Усе всередині опирається, не даючи увійти до Назара. Адже він сам міг сказати, що ляже у вітальні, але вибрав незручний диван у кабінеті. Може, саме для того, щоб я зараз тут стояла?

Так і не відчинивши двері, йду. У спальні швидко переодягаюся в піжаму й пірнаю під ковдру.

Раніше мої піжами складалися із шовкових маєчок та фривольних шортиків, а тепер це глуха фланелева сорочка і такі ж штани. І домашній одяг став мішкуватим, безформним. Хочу закрити кожен сантиметр тіла, щоб Назар не бачив мене. Що завгодно, аби він втратив до мене інтерес…

Вранці прокидаюся від скимного болю в животі. Мене охоплює страх. Усередині зростає нове життя! Хто знає, може, цей біль пов’язаний із ним?

За сніданком чоловік помічає мій дивний вигляд.

— Ксан, що з тобою? Ти нічого не їси.

— Живіт болить, — кривлюсь.

Говорити правду зовсім не хочеться. Але раптом це щось серйозне?

— Потрібно до лікаря, — киває Назар.

А сам дивиться в телефон.

Йому одне за одним надходять повідомлення. Телефон вібрує кожну секунду. Назар читає та хмуриться. Чоловікові явно не подобається те, що йому пишуть.

Я ж підводжусь з-за столу, так і не допивши каву.

— Напевно, простий розлад травлення. Зараз пігулку прийму, — говорю не надто впевнено, — і все мине.

А в самої паніка. Хочу, щоб чоловік скоріше забрався з дому. Тоді я поїду до клініки. Візьму Зойку й вдам, що це їй треба до лікарні. Зрештою, сімейний лікар у нас один.

Але Назар раптово зупиняє мене:

— Жодних пігулок. Ще нашкодиш дитині.

Я обмираю. Спиною повзе холодок.

— Що? — ніби збоку чую свій голос — тихий, зляканий.

— Думала, я не дізнаюсь?

Він підводиться і підходить до мене.

— Не розумію, про що ти…

Відчуваю, як уся кров відринула від обличчя. Машинально прикриваю руками живіт.

Назар виразно хмикає, помічаючи мій жест:

— Ксано, все ти розумієш. Я знаю, що ти вагітна.

— Звідки…

— Я бачив тести.

Мої щоки обливає жаром.

Назар копирсався в смітнику? Такого я від нього не чекала!

А він усміхається й обіймає мене:

— Тож забудь про пігулки. Я зараз вільний, відвезу тебе до гінеколога.

Намагаюся відштовхнути, але не виходить. Назар запускає пальці в моє волосся і починає масажувати голову.

Напруга трохи відступає. Хоча страх залишається.

— І що ти робитимеш, якщо вагітність підтвердиться? — питаю осілим голосом.

— Як що? — чоловік знизує плечима. — Адже ми хотіли другу дитину, щоправда, трохи пізніше, коли Зайка до школи піде. Але я не бачу проблеми, якщо друга дитина з’явиться зараз.

Ковтаю грудку.

Проблема в тому, що я не знаю, чия це дитина. Мира чи Назара. І не знаю, як сказати чоловікові про це. Але повинна. Вони надто несхожі зовні, щоб приховувати правду. Не хочу, щоб після пологів це стало сюрпризом.

— А якщо вона не твоя?

На обличчі Назара проступають жовна. Втягую голову в плечі. Боюся, що він ударить мене. Але Назар дивує.

Його обійми стають міцнішими.

— Моя, — каже він безтурботним тоном. — У мене завжди виходять діти.

Осмілівши, заперечую:

— Пам’ятається, ти вчора сумнівався, що Анжела вагітна від тебе.

Назар замахується і б’є по стіні поряд зі мною. Так різко й несподівано, що я не встигаю відсахнутися. Лише здригаюсь і завмираю.

Його дикий вигляд лякає мене.

Хочу відвернутися, але Назар стискає пальцями мої щоки.

— Не грайся зі мною, Ксано! — цідить крізь стиснуті зуби. — Я пробачив тобі швидкоплинну слабкість. Те, що ти трахалась з іншим мужиком. Тож більше не смій звинувачувати мене в зраді. Ти на це не маєш жодного права.

У мене немає вибору. Через страх і тремтіння дивлюся йому в обличчя.

— Мені начхати на твої зради. Я тільки хочу бути впевненою, що твоя коханка більше не буде мені погрожувати!

— А вона погрожувала? — хмуриться Назар.

Його погляд опускається до мого живота.

— Ні, просто втішила, що ти живеш зі мною з жалю, а вона — жінка твоєї мрії! — кидаю спересердя. — Благала відпустити тебе з миром!

Мій голос просочений образою та отрутою.

Назар скрипить зубами.

— Я із цим розберуся. Вона більше тебе не чіпатиме.

Не знаю, як він розбиратиметься з Анжелою, і знати не хочу. Але мені потрібна гарантія, що ми з нею не зіткнемося ніс до носа десь у людному місці. Ще одну таку зустріч, як у хамамі, я не витримаю.

Тоді поряд зі мною була Інга. А якщо наступного разу я буду одна? Ця Анжела кричала, як божевільна. Усі люди на нас оберталися. Так соромно мені ще не було.