Роздiл 2

Коли з’їхалися, я намагалася наполягти, що спатиму окремо. Але Назар і слухати не схотів. Сказав, що його дружина має спати з ним в одному ліжку, інакше ніякого договору не буде, я можу забиратися.

Знову довелося вибирати між особистим душевним комфортом та дочкою. Він знав, чим мене шантажувати. І я знову здалася.

Якби Зойка була старшою, якби вона не так сильно любила батька… Якби я могла їй усе пояснити…

Так багато «якби». А на ділі довелося лягти в ліжко з людиною, яку вже не просто боюся, а ненавиджу.

Я лягла проти волі, але змусити себе розслабитися і приймати його ласки — не змогла. Так, першої ночі й потім теж Назар був дуже ніжним.

Я вже й забула, що він взагалі може бути таким: чуйним, дбайливим коханцем, що турбується про задоволення жінки, а не про своє. На мить мене навіть охопила туга за тими днями, коли ми були щасливими. Але я не змогла відповісти йому. Просто лежала, дивлячись у стелю і насилу стримуючи тремтіння огиди. А з очей котилися безмовні сльози.

Тіло, раніше чутливе, відмовилося мені зраджувати. Як не намагався Назар змусити мене забути й відчути хоч щось — не зміг. Хоча старався як ніколи й у відповідь нічого не вимагав.

Втомившись домагатися взаємності, просто зітхнув і сказав:

— Нічого, це нерви. Заспокоїшся, і все буде як і раніше.

А потім ліг і обійняв мене.

Я хотіла відповісти, що як раніше вже не буде. Але промовчала. Лежала, не рухаючись, поки не відчула, що він заснув. А потім тихо встала, пішла на кухню й ревіла там до ранку.

В наступні ночі було не краще. Назар старався, а я лежала колодою. Зрештою він чи то втомився, чи то йому набридло. Але через два тижні він перестав мене чіпати.

Щоправда, від цього легше не стало.

Щодня і щоночі мене переслідують думки про Мирослава. Не можу викинути його із голови. Адже ми навіть не порозумілися! Просто я пішла вранці з його будинку, а потім надіслала заяву про звільнення.

Боюся уявити, що він про мене думає. Та й чи думає взагалі? Може, для нього наша ніч взагалі нічого не означала. Адже після цього він не намагався мене шукати.

Так, його номер мені довелося заблокувати. Але хіба він не міг зателефонувати з іншого чи якось інакше зв’язатися, якби захотів?

Ця думка завдає болю. Жену її від себе. Але вона повертається знову і знову. Свербить, як настирлива муха.

Я маю знати напевно, потрібна йому чи ні.

Хоча б для того, щоб не плекати ілюзій.

Скрип дверей відволікає мене від роздумів.

Обертаюся.

На порозі стоїть Назар.

— Думав, ти зі мною посидиш, — дивиться важким поглядом. — Не голодна?

Він підходить і обіймає мене. Притискає до себе, а в мене всередині все ніби кригою покривається.

— Ні. Я вже поїла із Зоєю.

Намагаюся, щоб голос не виказав емоцій. А сама ледве тримаюся, щоб не відсахнутися.

Ні, не можна цього робити. Поки я поводжуся слухняно, у мене є свобода пересування. Хоч і з охороною, але все ж таки.

Та й Назар не виявляє агресії, доки не бачить опору. Поводиться м’яко. Дбайливо.

Але ж я знаю, що це маска. Одного разу йому набридне прикидатися.

— Гаразд, — він цілує мене в скроню і відпускає.

Іде на кухню. Починає брязкати там посудом.

— Мамусю? — до мене підбігає донька з оберемком ляльок. — Можна мені сьогодні з ними купатися? Вони вже брудні.

Із сумнівом дивлюся на пластмасові обличчя, розмальовані фломастерами. Нещодавно Зоя вирішила, що вона візажист. Бідні ляльки.

— А давай ми їм окрему ванну зробимо? — пропоную, тихо радіючи, що моя дитина поки що не вимагає ножиці й не уявляє себе перукарем. — З піною та бомбочками. А то ви всі в одну не поміститесь.

Донька зітхає:

— Ну га-а-аразд, але Матішка митиметься зі мною!

Вибирає з купи останню з куплених ляльок і на сьогодні найулюбленішу. Імена вона їм сама вигадує. Ось цю, з круглою дитячою головою та ганчірковим тілом, назвала Матішка.

— Добре, — здаюся. — Біжи, решту склади в тазик.

Зоя мчить до ванної кімнати. Іду за нею, але завмираю, коли з боку кухні долинає телефонний дзвінок.

Хтось дзвонить Назарові.

Перша думка, що це коханка.

А хоч би й так. Навіть добре, якщо він не порвав з Анжелою. Нехай ходить до неї, випускає пару й не чіпає мене.

Переконую себе, що мені байдуже. А сама, крадучись, наближаюся до кухні й завмираю.

— Так, я зрозумів, — гаркає Назар так, що мене обдає морозом.

Відсахуюсь за ріг і притискаюся спиною до стіни.

А чоловік продовжує випльовувати в слухавку:

— Забудь про мою дружину, зрозуміло? Вона — моя. І завжди буде моєю.

Горло стискає спазм.

Це… Мир? Він не кинув мене?

Обміркувати цю думку не встигаю. Чую, як Назар іде до виходу, і поспішаю забратися якнайдалі. Не хочу, щоб він мене тут застукав.

Наступні дві години займаюсь донькою. Але той дзвінок не йде з голови. Нарешті Зойку викупала й поклала спати. Ще пів години читаю їй казку, доки моя дитина не засинає.

Тільки тоді з небажанням залишаю її кімнату. Іти в спальню до Назар немає жодного бажання. Тому прямую до вітальні. Сідаю на диван і починаю бездумно клацати пультом, перемикаючи канали на телевізорі.

Незабаром до кімнати входить Назар у домашніх штанах та футболці. Волосся вологе, отже, він щойно з душу.

Чоловік ковзає по мені задумливим поглядом. А я вся всередині підбираюсь.

— Вечеря була смачною, дякую, — каже він рівним тоном.

— На здоров’я, — відводжу погляд.

Зараз, коли я сиджу, особливо помітно, який він високий. А футболка підкреслює рельєфний торс, створений довгими тренуваннями. Колись я вважала його найвродливішим чоловіком на світі.

Назар веде рукою по своєму волоссі, зачісує назад.

Мимоволі порівнюю його з Мирославом. Той ніколи так не робив. Навпаки, постійно куйовдив волосся, наче воно йому заважало.