Розділ 14: Знайомий жах

— Ти… торкнувся мене? — прошепотіла Ірис тремтячим голосом.

Вона притиснула праву руку до грудей і поглянула на власне відображення. Вона бачила Рейна й Кейна у дзеркалі власної кімнати, чула їхні голоси, спостерігала за ними й поступово починала приймати думку, що вони справді існують. Принаймні настільки, наскільки взагалі могла повірити в подібне. Та те, що відбувалося з нею самою, досі не вкладалося в жодне з її уявлень про реальність.

По той бік дзеркала Рейн повільно опустив погляд на власну долоню. Дотик відчувався настільки виразно, що його неможливо було пояснити звичайною взаємодією з артефактом.

Тим часом Кейн наблизився до Відлуння. Піднісши долоню до поверхні, він натиснув на неї, намагаючись проштовхнути руку крізь дзеркало. Ірис мимоволі смикнулася, коли долоня Кейна з’явилася просто поруч із її відображенням. Однак поверхня залишалася непорушною.

— Кейне! — різко озвався Рейн.

Він схопив напарника за зап’ястя й відтягнув його руку від артефакту.

Кейн не одразу відреагував. Кілька секунд розглядав власну долоню, наче намагався збагнути, чому вона не змогла пройти крізь поверхню. Нарешті повільно перевів погляд на Рейна.

— Як ти це зробив? — запитав він. У його голосі виразно звучало здивування. — Ти зміг торкнутися її… Але як? Чому саме ти?

Рейн не відповів. Він і сам не знав, що сказати. Долоня досі зберігала відчуття дотику, а погляд мимоволі повертався до Ірис.

Кейн знову подивився на дзеркало. Здавалося, він усе ще не міг повірити в побачене. Рейн не просто торкнувся людської істоти крізь Відлуння. Він зробив те, що досі здавалося неможливим.

— Я теж маю спробувати, — промовив Кейн і знову потягнувся до поверхні.

Рейн миттєво перехопив його руку.

— Я сказав ні!

Він міцно тримав Кейна за зап’ястя, не дозволяючи наблизитися до артефакту. Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Рейн і сам не розумів, чому так наполегливо не хотів дозволити напарникові повторити спробу. Зрештою відпустив його руку й повернувся до дзеркала.

Саме тоді щось змінилося.

Годинник на зап’ясті Кейна ледь помітно здригнувся. Його корпус на мить відбив світло, а стрілки завмерли. Кейн опустив очі, але не встиг нічого вдіяти.

Поверхня Відлуння пішла хвилями. Здавалося, невидима сила потягнула годинник уперед. Ремінець зісковзнув із зап’ястя, і за мить сам годинник зник у дзеркалі, пройшовши крізь нього так, ніби межа між світами тієї миті просто перестала існувати.

Рейн різко перевів погляд із порожнього зап’ястя Кейна на поверхню артефакту.

— Що за… — почав він, але так і не закінчив.

Кейн завмер. Його обличчя виражало щире потрясіння. Він дивився на місце, де щойно був годинник, і, здавалося, не міг повірити, що це справді сталося.

— Кейне, — тихо покликав Рейн.

Той не відповів. На мить його погляд став відстороненим. Він ніби хотів щось сказати, проте передумав. Лише повільно опустив руку й торкнувся пальцями порожнього зап’ястя.

Рейн ще кілька секунд дивився на напарника, намагаючись збагнути, що щойно відбулося. Та часу на розмови не залишалося.

Ірис усе ще стояла перед дзеркалом. Вона переводила погляд із Рейна на власну руку, аж раптом помітила, як поверхня за її відображенням знову здригнулася. Від скла відокремився невеликий предмет і впав просто перед нею. Це був годинник.

Дівчина відсахнулася.

— Що це? І як узагалі?..

Вона відступила на кілька кроків, ледь не зіткнувшись з іншим дзеркалом.

Навколо продовжували ходити відвідувачі. Лунали дитячі голоси, хтось сміявся, хтось розглядав власне відображення. Звичайний день у парку розваг тривав, наче нічого незвичайного не відбувалося.

Ірис знову повернулася до дзеркала.

— Ти ж не міг… — прошепотіла вона. — Ти ж не міг торкнутися мене звідти…

По той бік Рейн знову наблизився до артефакту. Він не зводив очей з Ірис, і на його обличчі промайнуло щось схоже на тривогу, яку він, здавалося, навіть не встиг приховати.

Раптом права рука дівчини здригнулася. Спочатку вона відчула лише дивне поколювання під шкірою, але за мить воно переросло в глухий пульсуючий біль. Ірис опустила погляд і побачила, як пальці ніби втрачають чіткість обрисів. На мить вони ставали напівпрозорими, наче розчинялися в повітрі, а потім знову набували звичайного вигляду.

Вона моргнула. Усе повторилося.

Пальці двоїлися, їхні контури зміщувалися, одна версія руки накладалася на іншу, а потім частина зображення безслідно зникала. Ірис піднесла долоню ближче до обличчя, намагаючись роздивитися її.

— Ні… Ні, що це?

Вона спробувала поворушити пальцями. Здавалося, ті рухалися із запізненням, наче її тіло більше не могло належним чином узгодити власні рухи.

По той бік дзеркала Рейн різко наблизився до його поверхні. Він притиснув ліву руку до артефакту й побачив, як із нею відбувається те саме. Його пальці на мить роздвоїлися, наче існували одночасно в кількох місцях, а тоді одна з примарних форм безслідно зникла.

Хранитель мовчки розглядав власну руку. Уперше за довгий час він не знав, що робити.

— Мені боляче… — прошепотіла Ірис.

Вона притиснула праву руку до себе, намагаючись стримати тремтіння. Біль посилювався, а дивне мерехтіння поширювалося вище зап’ястя.

— Мені боляче! — цього разу вона вже закричала.

Дівчина знову подивилася на Рейна. Їй потрібна була відповідь. Будь-яка. Пояснення, яке допомогло б зрозуміти, чому її тіло поводиться так, наче перестає бути частиною звичного світу.

Але Рейн мовчав.

— Рейне, поясни мені! Що відбувається?!

Вона підбігла до дзеркала й ударила по ньому долонями.

— Ти ж знаєш! Ти мусиш знати!

Ще один удар.