Розділ 13: Голоси • Крізь завісу

Вісімнадцятий вимір • Штаб - квартира

Рейн з’явився у штаб-квартирі так само раптово, як і завжди. Простір біля входу здригнувся від спалаху, і за мить хранитель уже стояв посеред приміщення. На його плечах і волоссі осів тонкий шар білих частинок, схожих на пісок. Вони ледь помітно світилися, поступово згасаючи в повітрі.

Кейн, який сидів за столом, мимоволі здригнувся. Утім, майже відразу повернувся до звичного заняття: кинув на напарника короткий погляд і знову схилився над людською книгою, розгорнутою перед ним.

У руці він тримав невеличку лупу, створену власноруч за зразком людського винаходу. Крізь збільшувальне скло Кейн уважно розглядав рядки, ніби сподівався відшукати між ними щось, чого не помітили інші.

Рейн струсив із плечей залишки сяючого пилу й роздратовано видихнув.

— Вони щось приховують.

— Хто саме? — запитав Кейн, не відриваючись від книги.

Рейн примружився.

— Стовпи. Я був у Першому вимірі, але вони не захотіли відповідати на мої запитання. Щойно розмова зайшла надто далеко, мене перемістили до Шістнадцятого виміру. Довелося повертатися сюди навмання, без карти.

На обличчі Кейна з’явилася ледь помітна іронічна усмішка.

— Невже в тебе нарешті почали відкриватися очі?

Рейн скептично глянув на нього й повільно попрямував до столу.

— Про що ти?

— Про те, що Стовпи не розповідають усієї правди. Вони усувають усе, що вважають неправильним, не надто переймаючись тим, якими засобами цього досягають. Ніякої моралі.

— Мораль — це людська риса, — відрізав Рейн.

Кейн ледь усміхнувся й машинально провів пальцями по корпусу годинника на своєму зап’ясті.

— Ти маєш рацію, — погодився він після короткої паузи. — Та це ще не означає, що все, що виходить за її межі, можна виправдати.

Рейн уже стояв біля столу. Його погляд ковзнув по розкладених пергаментах, картах і книзі, над якою працював напарник. Поруч лежала та сама саморобна лупа. Він на мить затримав погляд на приладдях Кейна, а тоді перевів його на самого чоловіка.

— Ти й досі не хочеш розповісти мені всього, що знаєш?

Кейн нарешті відклав лупу й підвів очі.

— Ні. Навіть якщо тепер ти зможеш краще мене зрозуміти.

Рейн важко видихнув і відійшов від столу. За кілька кроків він опинився біля артефакту, який створив власноруч. Провів пальцями по холодному бронзовому обрамленню, затримавшись на ньому на мить.

— Їм байдуже, що станеться з Ірис.

— Хіба тобі теж не має бути байдуже? — озвався Кейн.

Рейн не одразу відповів. Його пальці й далі торкалися бронзового краю дзеркала.

— Мені не байдуже до аномалії. Я повинен знайти відповіді.

— Саме тому ти стежиш за нею через своє дзеркало й так чекаєш на зустріч із цією людською дівчиною? Тобі не набридло повторювати те ж саме? — уїдливо зауважив Кейн.

Рейн завмер, не відводячи погляду від відображення.

Між ними запала тиша. Лише за кілька секунд він нарешті повернувся до напарника.

— Я просто ненавиджу, коли від мене щось приховують. Тому й намагаюся дізнатися все сам.

Четвертий вимір • Людський світ

«Мамо, я не хочу цього приймати…»

Голос пролунав просто в голові Ірис, коли вона, стоячи перед дзеркалом, поправляла чорний лонгслів. Дівчина звела брови й завмерла, намагаючись збагнути, звідки він долинув. Вона прислухалася, проте в кімнаті панувала тиша.

А потім перед внутрішнім зором почали з’являтися уривки образів: довгі білі коридори, усмішки батьків, за якими не було очей, і плач Дерека. Усе це миготіло в її свідомості, накладаючись одне на одне, наче спогади, які їй ніколи не належали.

Ірис схопилася за голову, намагаючись вгамувати цей потік. Відчуття було таким, ніби щось усередині неї намагалося прорватися назовні, не питаючи дозволу.

— Напевно, реальність знову змінюється. Тільки тепер уже в моїй голові, — прошепотіла вона.

Дівчина ляснула себе долонею по щоці, намагаючись повернутися до тями, накинула кофту й вийшла з кімнати.

Унизу на неї вже чекала Елейн. Як завжди, з привітною усмішкою на обличчі.

— Як ти спала, люба?

— Добре, мамо.

Ірис уже хотіла пройти повз, але в ту саму мить у голові знову пролунав голос:

 «Мені боляче… Відпустіть»

Вона завмерла. Погляд на мить застиг, а очі зробилися скляними, наче дівчина дивилася крізь матір, не впізнаючи її.

Елейн помітила це й трохи нахилила голову.

— Усе гаразд, доню?

— Так… Просто сон, мабуть. Дивний якийсь. Я… — Ірис замовкла, не завершивши думки, і відвела погляд.

Дерек, який сидів неподалік, перевів очі з сестри на матір. Він сподівався, що препарати, які Елейн збиралася дати Ірис, були саме в тому соку, який йому вдалося забрати посеред ночі, нехай і не зовсім чесним способом. Та тепер, дивлячись на сестру, він уже не був певен. Можливо, не встиг. Можливо, діазепам був в іншому напої або взагалі в іншій формі.

Ірис поспіхом попрощалася й вийшла з дому, зачинивши за собою двері.

Дорогою до академії вона намагалася зібрати думки докупи. Вулиці, повз які вона проходила, здавалися знайомими, проте щось у них було не так. Вона не пам’ятала, як дісталася університету, як увійшла до будівлі й опинилася в кафетерії. Здавалося, між виходом із дому та цією миттю просто не залишилося нічого.

Ще секунду тому вона була на вулиці, а тепер сиділа за столиком навпроти Мей та Емми.

— …і я чула, що з нами ще й четвертокурсники поїдуть. Ну звісно, там буде мій колишній, — промовила Емма з нарочито розчарованим виразом обличчя. — Просто чудова перспектива.