Розділ 12: Тепло • Влада над долею

Четвертий вимір. Людський світ

«Всесвіте, якщо ти знову перенесеш мене туди, зроби це хоча б після кількох годин нормального сну. Дай мені побути звичайною людиною, хоч трішки».

З цією думкою Ірис вимкнула останні світильники в кімнаті, зручніше вмостилася в ліжку й втупилася в стелю.

«Я не повинна до цього звикати. Інакше просто збожеволію».

Заплющивши очі, дівчина вже за кілька митей звично провалилася в глибокий сон.

Легкий дзвін у вухах і сліпуче світло, що вдарило в очі, сповістили її про чергове повернення до цього місця. Безмежний білий простір, у якому не було нічого, крім світла, знову оточив її. І лише яскраво-рожеве волосся чоловіка, що стояв навпроти, порушувало нескінченну білизну.

Високий, одягнений у чорне вбрання й довгий плащ, Рейн дивився на неї так, ніби вона запізнилася щонайменше на цілу вічність і тепер мала відчувати провину.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Зрештою Ірис втомлено зітхнула й першою порушила тишу.

— Слухай, ти приніс мою книгу? — запитала вона.

— Ти хвора? — негайно запитав Рейн, навіть не відреагувавши на її слова.

Ірис здивовано розплющила очі й мимоволі розтулила рота.

— Що? Я хвора? — перепитала вона, не вірячи власним вухам.

Однак Рейн і далі дивився на неї з цілковито серйозним виразом обличчя, повільно оглядаючи з голови до ніг.

— Ти помираєш? — уточнив він.

Ірис завмерла. Її обличчя зблідло, а подих на мить перехопило. Вона несвідомо приклала долоню до грудей, ніби намагалася перевірити, чи все гаразд, і розгублено поглянула на власні пальці.

— Я помираю? Щось з моїм тілом? Змінюється не тільки реальність? — стривожено питала Ірис, сповільнивши своє дихання.

— Ні, річ не в цьому, — відповів Рейн.

Він деякий час спостерігав за її розгубленістю, а тоді, насупившись, рушив до неї.

— Навіщо ти приймаєш білі медикаменти?

Ірис повільно підняла на нього голову.

— Медикаменти? Білі?

Вона кілька секунд дивилася на нього, намагаючись збагнути, про що взагалі йдеться, а тоді відповіла:

— Ні. Я нічого не приймаю.

— Твої батьки… — почав Рейн.

— Стривай, — перебила його дівчина. — Мої батьки? Ти щось знаєш про моїх батьків?

— Звісно. Я ж спостерігаю за людським світом, — із гордістю відповів Рейн, задоволений тим, що засвоїв значення нового слова.

Ірис стомлено прикрила очі й потерла перенісся.

— Прошу, тільки не вони. Скажи, мої батьки теж можуть опинитися в цьому місці? — Вона занепокоєно поглянула на Рейна. — Я не хочу, щоб їм теж довелося через це пройти.

— Ні, не думаю. Вони мене не бачать, — відповів він.

— Не бачать?

Дівчина розгублено опустила плечі. За кілька секунд, ніби здогадавшись про щось, вона стрімко підняла голову.

— О ні, тільки не кажи, що ти з’являвся через дзеркало ще й у їхній кімнаті! — обурено вигукнула Ірис. — Прошу, залиш їх у спокої. У них і так життя несолодке через мене. Я не витримаю, якщо через ці дивні події постраждають і вони.

Рейн не відповів. Лише стиснув руку в кулак і на мить відвів погляд.У пам’яті зринули слова Селін про людську частку, яку він мав принести для дослідження аномалії. Погляд хранителя знову зупинився на дівчині.

— Ти можеш дати мені трохи свого волосся?

— Мого волосся? — перепитала Ірис і насторожено відступила, машинально провівши долонею по довгих рудих пасмах.

— Це потрібно для дослідження аномалії. Минулий раз усе пішло на Відлуння, — пояснив Рейн.

— Знову ця аномалія і якісь абсолютно незрозумілі терміни! — роздратовано вигукнула вона.

Проте за мить зітхнула й махнула рукою.

— Гаразд. Якщо це допоможе мені більше сюди не потрапляти й змусить вас облишити мою сім’ю, бери скільки треба.

Рейн наблизився до неї та підняв руку. Його пальці обережно торкнулися рудих пасом, перебираючи їх одне за одним. Він заворожено стежив за тим, як вони ковзають між його пальцями.

На дотик людське волосся майже не відрізнялося від його власного, хоча здавалося трохи ніжнішим. Навіть колір привертав його увагу: рудуватий відтінок Ірис зовсім не був схожий на його тьмяно-малиновий, але між ними вчувалася якась віддалена подібність. Здавалося, він настільки захопився цим відчуттям, що зовсім забув про початкову мету.

Ірис спостерігала за ним і мимоволі всміхнулася.

— А чому це тільки ти мене торкаєшся? — запитала вона. — Мені теж цікаво.

Не чекаючи відповіді, вона підняла руку й торкнулася його рожевих пасом біля скроні. Кілька митей розглядала їх, а тоді провела пальцями нижче, ненароком торкнувшись його щоки.

Ірис затримала погляд на його обличчі.

У ньому було щось дивовижне й водночас трохи моторошне. Риси здавалися надто правильними, майже бездоганними: десь гострі й чіткі, десь плавні та витончені. Ніби хтось створив обличчя за ідеальним зразком, забувши, що живі істоти не бувають настільки довершеними. Навіть його смарагдові очі здавалися неприродно яскравими.

Ірис раптом згадала портрет, який намалювала раніше. Тоді їй здавалося, що вона зуміла передати його зовнішність, але тепер, дивлячись на Рейна зблизька, вже не була в цьому певна. Чи вдалося їй відтворити ту дивовижну довершеність його рис? Чи не втратила вона на папері щось невловиме, те, що робило його обличчя таким незвичайним?

Вона й не помітила, як затримала пальці на його щоці, захоплена спогляданням.

Рейн завмер, зустрівшись із нею поглядом. Проте не відсторонився. Навпаки, ледь нахилив голову й несвідомо прихилився щокою до її долоні, заплющивши очі.