Розділ 11: Чужими очима

Вісімнадцятий вимір. Штаб-квартира

— Як же мене це дратує, — крізь зуби прошипів Рейн, підбираючи з підлоги пергаменти й оглядаючи безлад, що залишився після візиту їхньої новоспеченої хранительки.

— Серйозно? — саркастично поцікавився Кейн, навіть не глянувши на напарника.

Він саме наводив лад на робочому столі, розкладаючи документи та повертаючи речі на свої місця.

На деякий час між ними запала тиша. Лише величезні механізми штаб-квартири продовжували невтомно працювати: шестерні оберталися, металеві конструкції рухалися, а десь у глибині приміщення лунав глухий гуркіт.

— Кейне…

— Я не хочу нічого слухати, — перебив його напарник. — Ти поводишся непослідовно й заважаєш нашій роботі.

Кейн зітхнув, опустився за робочий стіл і сперся ліктями на його поверхню, затуливши обличчя долонями. Рейн на мить затримав на ньому погляд, а тоді рушив до столу.

— Стовпи знають, як буде краще. Ми зобов’язані дотримуватися їхніх законів.

Кейн повільно опустив руки й подивився на напарника. Роздратування в його очах змінилося майже театральним обуренням.

— Та що ти кажеш? Ти сам себе взагалі чуєш? Я тут намагаюся прикрити твою дупу, імпровізуючи з речами, які, наскільки я розумію, походять із людського світу. А все тому, що ти дієш імпульсивно! І ти ще вдаєш, ніби дотримуєшся законів Стовпів?

Рейн насупився. Він підійшов до столу впритул і зупинився навпроти напарника.

— Вони не забороняли мені заходити в розлом, поки вона перебуватиме там. Вони заборонили його закривати. Я не зробив нічого, що суперечило б їхнім словам.

Кейн різко підвівся. Тепер вони дивилися один одному просто в очі.

 — Але ти залишив мене розгрібати все це самотужки! Ти ж знав, що до нас відправлять хранителів. Розломи з’являються один за одним, і хтось має їх закривати, а мені постійно доводиться вести документацію! І тепер одна з них узагалі розгромила тут усе лише тому, що тебе не було на місці!

На останньому слові Кейн наголосив особливо різко й гупнув долонею по столу. Удар виявився настільки сильним, що з краю зсунулася книга й глухо впала на підлогу. Обидва хранителі водночас опустили погляди. На кілька секунд запала тиша.

Рейн першим порушив її:

— Ну давай, скажи, що тобі цікаво.

Кейн звів брови, намагаючись приховати за невдоволеним виразом обличчя зацікавлення, яке вже встигло промайнути в його очах.

— Ми ще повернемося до цієї розмови!

Він нахилився, підняв книгу з підлоги й поклав її на стіл.

Четвертий вимір. Людський світ

У домі Дюмонів усі мали б готуватися до сну. Та цієї ночі звичний вечірній спокій здавався оманливим.

У спальні Елейн і Лорана горіло приглушене світло. Жінка стояла біля комода, схилившись над аптечкою, і перебирала її вміст. Час від часу вона озиралася на двері, прислухаючись до звуків за ними, перш ніж знову поверталася до пошуків.

Нарешті її пальці намацали невелику баночку. Елейн витягла її з аптечки й прочитала назву на етикетці.

Діазепам.

Вона полегшено видихнула, проте усміхнутися так і не змогла. Кілька секунд жінка просто дивилася на баночку, міцно стискаючи її в долоні. Потім кинула погляд на чоловіка, наче хотіла щось сказати, але передумала.

— Я подрібню кілька таблеток, а потім додамо їх у сік, — тихо промовив Лоран.

Його голос звучав спокійно, майже буденно, ніби вони обговорювали звичайні домашні справи.

Елейн опустила погляд на ліки. Вільною рукою вона стиснула блістер, і тонкий пластик тихо хруснув між пальцями.

— Думаєш, так буде краще?

Лоран не відповів одразу. Він підійшов до дружини ззаду й обережно обійняв її за плечі. Його підборіддя ледь торкнулося її скроні.

— Звісно, буде, — прошепотів він.

Елейн заплющила очі, але напруження в її плечах нікуди не зникло. Вона ще мить тримала баночку, перш ніж чоловік простягнув руку.

— Давай сюди. Я все підготую. А ти просто принесеш їй сік перед сном.

Він промовив це з лагідною усмішкою й легенько стиснув її плечі. У його голосі не було ані поспіху, ані сумнівів. Елейн повільно розтиснула пальці й віддала чоловікові ліки.

У своїй кімнаті Дерек не знаходив собі місця.

Перед ним лежали розгорнуті підручники й конспекти. Проте рядки перед очима розпливалися, а думки вперто поверталися до того, що відбувалося за дверима батьківської спальні.

Він знав, що батьки готують для Ірис. І саме це не давало йому спокою.

Дерек чув достатньо, аби зрозуміти їхній намір, але так і не наважився втрутитися. Він прекрасно знав що станеться, якщо вийде до них: батько спробує переконати його, що все робить заради сестри, а мати проситиме не ускладнювати ситуацію. І зрештою він знову залишиться ні з чим.

Він спробував прочитати ще одну сторінку, та вже за мить різко відсунув стілець. Той скрипнув по підлозі, порушивши тишу кімнати.

Хлопець підвівся й попрямував до дверей. Простягнув руку до ручки, але так і не торкнувся її. Пальці завмерли за кілька сантиметрів від металу. Рука ледь помітно тремтіла.

За дверима було тихо.

Дерек стояв нерухомо, прислухаючись. Він міг відчинити двері, вийти в коридор і спробувати щось змінити. Міг хоча б поговорити з батьками. Та чи вистачило б йому рішучості довести розмову до кінця? І чи наважився б він піти проти них, знаючи, що вони й без того не збираються його слухати?

Він повільно опустив руку.

За мить Дерек повернувся до ліжка й сів, притулившись спиною до стіни. Закинувши голову, він втупився в стелю, мимоволі прислухаючись до найменшого звуку.

Вісімнадцятий вимір. Штаб-квартира

Двоє хранителів сиділи за столом, схилившись над невеликою книжкою, що здавалася майже іграшковою в їхніх руках. На її сторінках тіснилися рядки людського тексту. Жодних схем, позначок чи звичних їм символів. Лише слова, що складалися в описи дивних істот і подій, які дедалі важче було сприймати як звичайну інформацію про один із вимірів.