Розділ 10: Відхилення • Подвійне дно

«Вісімнадцятий вимір. Штаб-квартира»

У приміщенні панував цілковитий безлад. Дрібні шестерні валялися на підлозі впереміш із пергаментами, а Кейн гарячково намагався зібрати розкидані деталі. Неподалік від входу, обернувшись до нього обличчям, стояла світловолоса дівчина, терпляче чекаючи на повернення Рейна.

За кілька митей величезні механізми заворушилися, порушивши звичний ритм свого руху. Одна з масивних шестерень провернулася, відкриваючи прохід, і до приміщення ступив малинововолосий хранитель. У руках він тримав людську книгу, а на обличчі застигло роздратування. Помітивши незнайому хранительку, Рейн здивовано звів брови й перевів погляд на Кейна.

Той лише мовчки похитав головою, не припиняючи збирати деталі.

Селін тим часом уважно оглянула Рейна з ніг до голови, а тоді рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом промовила:

— Ти не доповів Стовпам про те, що збираєшся вирушити до розлому.

Рейн нерозуміюче звів брови й зневажливо рушив уперед, залишивши світловолосу хранительку позаду.

— Я з тобою розмовляю, — серйозно наголосила вона.

Селін дістала чорний кристал, схожий на шматок обсидіану. Його темна поверхня поглинала світло, а гострі грані ледь виблискували, коли хранителька стиснула його в долоні.

Наступної миті повітря пронизав різкий звук. Він відлунював просто в головах обох хранителів, змушуючи їх здригнутися від болю. Рейн і Кейн водночас схопилися за голови.

— Досить! Рейн уже прийшов! — вигукнув Кейн.

Селін повільно рушила до них, розтискаючи кристал. Звук припинився.

— Ви зобов’язані доповідати Стовпам про все, що стосується розломів.

Її погляд ковзнув до предмета в руках малинововолосого хранителя.

— Що це?

Рейн миттєво сховав книгу за плащем.

— Це карта розломів. Кейн розробив нову форму їхнього зберігання, — відповів він, штовхнувши зеленоволосого хранителя плечем.

Кейн зітхнув і закотив очі. Він уже починав усвідомлювати, наскільки невдалою була ідея збрехати новоспеченій хранительці про те, чим вони займалися. Проте за кілька секунд усе ж підхопив вигадку напарника:

— Так, але матеріали ще не готові для представлення Стовпам. Щойно я закінчу, то сам відправлю їх до нульового виміру. Не думаю, що тобі хотілося б подавати незавершену роботу й розчаровувати Вищих.

На обличчі Селін не здригнувся жоден м’яз. Вона лише кивнула й попрямувала до виходу з механізму.

— Наступного разу, коли людина опиниться в розломі, мені знадобиться її частка.

Промовивши це, хранителька з глухим скрипом зникла за механізмами.

«Четвертий вимір. Людський світ»

Ірис уже давно втратила лік часу, намагаючись розгадати природу пергаменту, на якому залишився портрет того самого дивного чоловіка з білого простору. Текстура паперу не була схожа на жодну з тих, із якими їй доводилося працювати раніше. І хоча за роки навчання вона встигла випробувати чимало матеріалів і поверхонь для малювання, цей пергамент залишався для неї цілковитою загадкою.

— Цікаво, чи приймуть це як мій ескіз? Це ж справді я намалювала, — пробурмотіла рудоволоса дівчина, обережно складаючи пергамент і ховаючи його до сумки разом із книгою.

Раптом Ірис розвернулася й швидко оглянула кімнату.

— Прекрасно, я ще й книгу там лишила. Вибач, Еммо, — промовила вона, ніби звертаючись до подруги, хоча та була далеко звідси.

Дорога до університету в навушниках промайнула напрочуд швидко. Незабаром Ірис опинилася у просторому холі, де голоси студентів зливалися в гомінкий потік. Хтось жваво обговорював майбутній проєкт, хтось сперечався про композицію, а неподалік двоє студентів намагалися втримати щойно створену скульптуру, яка, здавалося, от-от розсиплеться просто в них на руках. Біля великих вікон кілька дівчат розгорнули папки з ескізами, порівнюючи роботи й щось захоплено доводячи одна одній.

Звичний ритм університетського життя мав би заспокоїти Ірис, однак сьогодні навіть знайомий галас здавався їй надто гучним.

Вона глибоко вдихнула, ніби цим простим рухом намагалася остаточно наважитися здати свій рисунок, і попрямувала до аудиторії.

Не озираючись і навіть не привітавшись із подругами, Ірис мовчки пройшла до свого столу й сіла, поклавши сумку поруч.

Емма здивовано провела її поглядом. Мей, яка саме розкладала свої матеріали, теж підвела голову й насупилася.

— Що з нею? Це бойкот? — пошепки запитала Емма.

— Не знаю, — так само тихо відповіла Мей, не зводячи очей з Ірис.

Емма примружилася, а тоді ледь помітно всміхнулася.

— Може, та книга виявилася для неї надто шокуючою? Бідна моя дівчинка.

Мей прикрила рот долонею, намагаючись стримати сміх, але усмішка швидко зникла з її обличчя. Ірис виглядала надто напруженою, щоб повірити, ніби справа лише в прочитаній історії.

За кілька хвилин до аудиторії увійшла місіс Клері, викладачка академічного рисунка. Елегантна жінка середнього віку поставила на стіл папку з роботами й окинула групу привітним поглядом.

— Доброго ранку, мої любі. Сьогодні ми поговоримо про геометричні тіла, будемо готуватися до роботи з вашими ескізами.

Ірис мимоволі стиснула пальці на ремінці сумки.

Пара минула швидше, ніж вона очікувала. Коли викладачка завершила перегляд робіт і відпустила студентів, Ірис витягла з сумки складений пергамент. Міцно стискаючи його в руці, вона рішуче попрямувала до викладацького столу.

Зупинившись навпроти місіс Клері, дівчина на мить затамувала подих, а тоді видихнула все повітря й поклала перед нею портретний ескіз.

— А, так-так, містер Морен попереджав, що ви принесете роботу, — промовила викладачка, розгортаючи пергамент. — Юна леді, вам варто було б не так легковажно випробовувати довіру цього старого. Адже він…