Розділ 9: Намалюй мене

Ірис лежала на ліжку, гортаючи сторінки фентезійного роману, який їй нещодавно порадила Емма. Вона сподівалася, що ця книга допоможе їй знайти натхнення для нового ескізу, саме тому й вирішила прислухатися до поради подруги. Знаючи Емму, Ірис уже приблизно уявляла, на що підписалася: ельфи, красиві чоловіки, заборонене кохання, небезпека, пафосні зізнання і, безперечно, епічно-романтичні сцени. Саме останнього Ірис, якщо чесно, чекала з особливим нетерпінням.

За вікном давно стемніло. У кімнаті панувало м’яке тепло від світильника, його приглушене світло розливалося по стінах і ліжку. Ірис уже переодягнулася у свою блакитну піжаму й, влаштувавшись зручніше серед подушок, намагалася бодай на кілька годин відволіктися від усього, що останнім часом перевернуло її життя догори дриґом.

Її погляд мимоволі ковзнув убік.

Дзеркало все ще залишалося накритим пледом.

Дівчина затримала на ньому погляд на кілька секунд, а потім відвернулася.

Вона намагалася повернути собі хоча б якесь відчуття контролю над власним життям. Якщо вже не виходило розібратися з усім одразу, можна було хоча б намагатися робити звичайні речі. Читати. Їсти. Спати. Жити так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.

Вона потягнулася до тумбочки й дістала пачку чипсів. Не надто акуратно смикнула за край упаковки, і з третьої спроби нарешті розірвпвши Ї, поклала поруч на ліжко.

— Гаразд, я маю спробувати — пробурмотіла Ірис, знову влаштовуючись зручніше. — Еммо, сподіваюся, твої ідеї будуть значно кращими, ніж ідеї Мей зі сновидіннями.

Вона перегорнула сторінку.

Книга й справді виявилася цікавою. Спочатку все здавалося до болю передбачуваним: прекрасні ельфи, красиві чоловіки й почуття, яким заборонено існувати через різницю в їхньому становищі. Класична історія кохання, яку Емма могла б читати хоч щодня.

Ірис ледь помітно скривилася.

Ну так. Саме те, що любить ця гламурна особа. Заборонене кохання, страждання, погляди через залу і, мабуть, ще десять сторінок внутрішніх переживань головних героїв.

Минув деякий час.

Раптом рудоволоса дівчина здригнулася й ледь не вигукнула:

— Поцілувалися?! Четвертий розділ! Серйозно?

Ірис ошелешено втупилася в сторінку, а потім не втрималася від іронічної усмішки. Кинула погляд на накрите пледом дзеркало й тихо додала:

— Не мені це говорити.

Після цього читати стало чомусь набагато цікавіше.

Ірис уже не помічала, як швидко перегортає сторінки. Їй хотілося дізнатися, що станеться далі, хоча ще зовсім недавно вона була впевнена, що історія буде банальною до останнього розділу, не зважаючи на рейтинг 18+.

Час непомітно спливав. Тепле світло продовжувало тихо мерехтіти в кімнаті, а книга поступово ставала важчою в її руках.

Ірис сама не помітила, як провалилася в глибокий сон, так і залишивши книгу на грудях.

                                                   …

Її очі, здається, вже звично засліпило яскраве біле світло. За мить Ірис опинилася у безмежному білому просторі, де не було нічого: жодних стін, предметів чи бодай найменшої ознаки того, де закінчувалася підлога і починалося небо.

Її брови миттєво насупилися.

Неподалік, стоячи до неї спиною, Рейн замислено змінював пози: то випрямлявся, намагаючись виглядати зухвало й упевнено, то трохи напружував плечі й насторожено озирався через плече. Здавалося, він серйозно обмірковував, яку з численних поз люди вважають найбільш переконливою.
 

Ірис зітхнула.

— Мені хтось пояснить, що відбувається?
 

Рожевоволосий чоловік різко розвернувся. Його очі на секунду розширилися від несподіванки, але він одразу опанував себе й уже за мить дивився на неї зі звично серйозним виразом.

— Чому ти так довго?

Погляд Рейна опустився на книгу в руках дівчини. Він указав на неї пальцем.

— І що це таке?

Ірис теж опустила очі й лише тепер помітила книгу, з якою заснула. Її брови насупилися ще сильніше.

Вона заплющила очі й тихо промовила:

— Якщо ви заберете в мене не тільки картину, а ще й цю книгу, яка я взагалі не знаю, яким чином сюди потрапила…

— Ми не забирали твою картину, — перебив її Рейн. — Це аномалія.

На обличчі Ірис одразу з’явилося роздратування.

— І знову це слово. Запам’ятай: я людина, аномалія — це ти. І де твій зеленоволосий напарник? Він, здається, приємнішим за тебе.

Рейн ледь помітно здригнувся.

— Кейн приємний?

Ірис зробила кілька кроків углиб безмежної білої порожнечі, озираючись довкола, ніби все ще сподівалася побачити тут хоч щось. Але куди б вона не дивилася, перед нею простягалася лише суцільна білизна.

— Він хоча б не хапав мене, як ти, і не цілував без дозволу. 

Рейн одразу рушив за нею, насупившись.

— Взагалі-то він сам сказав мені, що схопив тебе востаннє, коли ти тут з’являлася, навіть просив вибачитися від його імені. Тож не кажи, що він цього не робив. І взагалі, щодо поцілунку…

Ірис різко розвернулася й глибоко вдихнула.

— Під час нашої першої зустрічі я справді вірила, що це сон. Якщо чесно, мені досі хочеться у це вірити. Я не розумію, я повинна цього боятися чи радіти тому, що в моєму житті нарешті відбувається щось настільки… дивне?

Вона опустила погляд на книгу в своїх руках.

— Але це не дає тобі жодного права торкатися мене без дозволу.

Рейн підійшов ближче, намагаючись зрозуміти, що саме мала на увазі людська істота.

— Я спостерігав за людьми не так довго, як Кейн, але люди так роблять.

Ірис нерозуміюче подивилася на нього.

— Роблять що?

Рейн указав пальцем на власні губи, а потім на її.