Розділ 8: Таємниця • Ще один доказ

Ірис підвелася з ліжка, недбало почухавши волосся. На диво, почувалася вона значно краще, хоча, здавалося б, проспала лише близько восьми годин.

Дівчина оглянула свою кімнату, намагаючись відпустити все, що сталося останніми днями: якісь розломи, хранителів і все те, що сказав їй зеленоволосий чоловік у дивному білому просторі. Вона щиро сподівалася, що це більше не повториться. Можливо, усе справді закінчилося, і вона більше не прокидатиметься серед ночі з думкою, що остаточно втратила глузд.

Ірис вирішила не забивати голову зайвим і почала збиратися до університету. Вона складала до сумки олівці, блокноти й усе необхідне для занять, коли раптом завмерла.

— О боже… Ескіз!

Дівчина схопила телефон і гарячково почала переглядати чати. Достатньо було кількох повідомлень, щоб зрозуміти: ескіз нової роботи вона мала здати ще три дні тому. Саме над цією роботою вони надалі мали працювати разом із викладачами.

— Чорт, я заснула. У всьому винні ці чортові…

Вона раптом замовкла, намагаючись пригадати, як саме ті істоти називали себе.

— Хранителі..?

Ірис на мить замислилася, а потім махнула рукою.

— Гаразд, щось придумаю. Часу немає. Якщо не побіжу до університету, мене відрахують.

Вона вже почала збирати волосся, але раптом зупинилася й глянула на дзеркало. Кілька секунд Ірис просто дивилася на власне відображення, після чого схопила плед і швидко накрила ним дзеркальну поверхню.

— Про всяк випадок.

Переодягнувшись настільки швидко, наскільки могла, Ірис схопила сумку й вискочила з кімнати. У коридорі вона ледь не врізалася в матір.

— Ірис, ти куди? У такому стані тобі не можна…

— Зі мною все нормально, мам! Пропускати пари в моєму університеті можна лише з однієї причини: якщо ти померла, а я жива. Бувай!

Не давши матері договорити, Ірис вискочила з дому.

Вісімнадцятий вимір • штаб-квартира

— Та що з тобою не так? — роздратовано запитав Рейн, дивлячись на свого напарника.

Кейн сидів осторонь, схилившись над столом, і щось майстрував. На його обличчі застиг вираз втоми та роздратування. Він не одразу підвів голову.

— Річ у тому, що ти сам собі суперечиш, — нарешті відповів він. — І через тебе, через твоє раптово розвинене его, під роздачу потрапив я. Тепер за нами стежитимуть якісь нові хранителі. Задоволений?

На останньому слові Кейн різко вдарив інструментом по столу.

Рейн нерозуміюче дивився на нього, намагаючись збагнути, що саме так розлютило напарника. Потім його погляд зупинився на дивному пристрої, над яким Кейн продовжував працювати.

— Правило є правило, — спокійно сказав Рейн. — Ми не повинні порушувати Закони Стовпів.

Кейн криво всміхнувся.

— Серйозно? Правило? Ти хіба не бачиш, що відбувається? Ти створив чортове Відлуння лише для того, щоб стежити за людиною. Ти міг скористатися звичайними уламками дзеркала, які в нас для цього є, але ні. Тобі неодмінно знадобилося знайти саме її. Яким чином тобі вдалося створити те, що я…

Кейн на мить замовк, зупиняючи себе.

— Це лише для того, щоб виявити аномалію, — серйозно сказав малинововолосий хранитель.

— Ну так, звісно, — сухо відказав Кейн.

Він знову взявся до роботи, але хранитель уже не збирався залишати розмову на цьому.

Рейн підійшов до напарника й зупинився поруч. На його обличчі не залишилося й сліду колишнього нерозуміння.

— Я так і знав, що ти щось приховуєш, — серйозно сказав він. — І це щось настільки важливе, що навіть Стовпи не захотіли говорити про це в моїй присутності.

Кейн насупився.

Рейн ще кілька секунд дивився на нього, а потім перевів погляд на Відлуння.

— Тому не тобі говорити, що я роблю неправильно.

Не чекаючи відповіді, він знову повернувся до творіння.

Четвертий вимір • людський світ

Щойно Ірис зайшла до університету, її погляд одразу зустрівся з Еммою, яка саме про щось сперечалася з кимось у коридорі. Рудоволоса дівчина винувато скривилася, намагаючись зробити вигляд, що готова до неминучої розмови.

Емма миттєво відволіклася від суперечки й рушила просто до неї.

— Ірис Дюмон! Якщо ти думаєш, що ти або твій брат можете мене ігнорувати, то я…

— Еммо, заспокойся, — перебила її Мей, підійшовши ззаду й поклавши подрузі руку на плече.

Ірис усе ще стояла перед ними з винуватим виразом обличчя.

Емма демонстративно хитнула своїми ідеально накрученими кучерями.

— Жоден чоловік ще не ігнорував мене так, як твій брат. А я, між іншим, переживала! Скільки йому зараз? Дванадцять? Чотирнадцять? — обурено говорила вона, навіть не намагаючись приховати образу.

Ірис лише зітхнула, усміхнувшись.

— Еммо, йому вісімнадцять. І він просто сам не знав, що тобі сказати.

— Вісімнадцять? — перепитала Емма, здивовано змінившись на обличчі.

Мей тихенько хихикнула.

— А пам’ятаєш, як на його десятий день народження ти сказала, що почекаєш, поки він виросте? Можливо…

Емма тут же легенько ляснула подругу по руці.

— Все, годі. Не все крутиться навколо чоловіків.

Вона почала щось шукати у своїй гламурній сумочці, а за мить дістала блокнот. Перегорнула кілька сторінок, вирвала один аркуш і простягнула його Ірис.

Рудоволоса дівчина взяла малюнок і запитально подивилася на подругу.

— Що це?

Емма зітхнула, відвела погляд убік і, схрестивши руки на грудях, відповіла:

— Це твій ескіз. Мей усе мені розповіла. Я не уявляю, у якому ти була стані, але знала, що ти, найімовірніше, нічого не намалюєш. Тому зробила його за тебе. Потім зможеш перескласти, але нехай хоча б зараз буде. Щоб тебе не відрахували.