Розділ 7: Стовпи • Ціна рівноваги

Розлом зустрів дівчину звичними білими стінами безмежної порожнечі. Ірис сиділа на підлозі, притиснувши коліна до грудей, і намагалася відновити збите дихання. У голові досі не вкладалося те, що сталося у її власній кімнаті. Вона знову опинилася там, де, як щиро сподівалася, існували лише її сни. Але цього разу все було надто справжнім. Опік на правій долоні більше не болів, від нього лишилися тільки бліді рожеві сліди, що ледь помітно тліли на шкірі.

Розум відчайдушно намагався знайти хоч якесь логічне пояснення, за яке можна було б ухопитися, але що довше вона думала, то сильніше відчувала, як звичні уявлення про реальність вислизають із рук.

Цього разу Ірис уже не могла переконати себе, що спить.

Це не було схоже на сон.

Якою саме була ця реальність, вона не розуміла. Та й саме слово «реальність» здавалося тут недоречним.

Щоб хоч трохи заспокоїтися після всього побаченого, дівчина знову й знову повторювала подумки слова професора Морена. Чіплялася за них, ніби вони могли повернути їй хоча б крихту відчуття контролю.

Раптом пролунав дивний звук.

Наче хтось провів лезом по тканині.

Ірис різко підняла голову.

За кілька метрів від неї білий простір почав розходитися. Він не ламався й не тріскався, а ніби розрізався невидимим лезом, утворюючи вузьку темну щілину. Її краї ледь помітно тремтіли, перш ніж між ними проступило знайоме темно-фіолетове світло.

Ірис завмерла.

За розломом вона побачила те саме дивне безмежжя, яке вже бачила раніше: темно-фіолетовий простір, усіяний крихітними білими цятками.

Вона пам’ятала його, адже саме там вона ледь не задихнулася.

Крізь розлом у білий простір увійшов Кейн.

Зеленоволосий хранитель зробив лише кілька кроків, після чого тріщина за його спиною беззвучно зійшлася. Білий простір знову став суцільним, ніби нічого й не відбувалося.

Побачивши людську дівчину, Кейн одразу сховав у складках плаща стрілчастий ніж, який тримав при собі.

Його рухи стали повільнішими й м’якшими. Він тепло всміхнувся, намагаючись не демонструвати ані поспіху, ані настороженості.

— О, союзнице. Ти вже тут?

Кейн намагався говорити природно, майже невимушено. Так, як, на його думку, мав би говорити той, хто не становить загрози.

Ірис не відповіла.

Вона все ще сиділа, обхопивши руками коліна, і мовчки стежила за ним. Її погляд ковзав по його обличчю, зеленому волоссю, плащу, руках, ніби вона намагалася зібрати з окремих деталей відповідь на питання, хто саме зараз стоїть перед нею.

Потім вона різко вдихнула, ніби нарешті зібрала в собі залишки сил.

— Хто ви такі? Як ви опинилися в моєму дзеркалі? Що відбувається?

Запитання посипалися одне за одним.

Ірис сама не розуміла, як їх зупинити. Вони просто виривалися назовні, змішуючись із тривогою, розгубленістю й роздратуванням.

Кейн завмер.

Він одразу зчитав її стан, тому не зробив жодного кроку назустріч.

Натомість повільно підняв руки, показуючи відкриті долоні.

— Я не завдам тобі шкоди.

Його голос залишався спокійним.

— Я тут, щоб полегшити твої страждання. Я закрию розлом, і більше нічого подібного з тобою не станеться. Твоє життя повернеться до норми.

Кейн ретельно добирав кожне слово.

Він чудово розумів, наскільки легко зараз було налякати людську психіку.

Ірис повільно видихнула. Напруга в її плечах трохи послабилася, хоча настороженість нікуди не зникла.

Вона подивилася на зеленоволосого чоловіка.

— А моя картина? Що з моєю картиною? Це ви її забрали?

Кейн тяжко зітхнув.

— Ні…

Він на мить замовк, а потім продовжив:

— І чесно кажучи, я й сам поки не розумію, чому людська річ відіграє таку важливу роль у всій цій аномалії. І мені дійсно хотілося б у цьому розібратися, але люди не повинні бути замішаними у справах хранителів.

Не роблячи різких рухів, він дістав із плаща пергаментну карту. Потім повернувся до Ірис спиною, демонструючи довіру.

Кейн десь читав, що повернутися до людини спиною означає показати свою вразливість і відсутність наміру нападати. Він вирішив скористатися цим знанням, хоча й сам не був до кінця впевнений, наскільки добре зрозумів людську поведінку.

Та щойно він розвернувся, з-під складок його плаща щось випало.

Металевий циліндр із бронзи.

Тонка конструкція середнього розміру, що більше нагадувала коротку трубку. Предмет глухо вдарився об білу поверхню й зупинився біля ніг Ірис.

Вона опустила погляд.

Кілька секунд мовчки розглядала предмет на білому тлі.

— Що це?

Кейн теж подивився вниз.

Підняв циліндр.

А потім, уже не так упевнено, як кілька секунд тому, повернувся до дівчини.

— Це те, що у вашому світі називають цигаркою.

Він на мить перевів погляд на бронзову конструкцію.

— Ну… принаймні я намагався зробити щось подібне. Вийшло лише це.

Кейн швидко додав:

— Але це не небезпечно. Воно теж не завдасть тобі шкоди.

Ірис так і залишалася згорнутою калачиком.

Вона повільно оглянула Кейна з ніг до голови, ніби досі намагалася зрозуміти, з ким саме зараз має справу.

— А де твій друг? Ну, той розоволосий, який кричав на мене крізь моє дзеркало?

У її голосі вже не було такого страху.

Натомість з’явилося роздратування.

Кейн винувато опустив очі.

— Він там, де не зможе мені завадити повернути тебе додому.

Ірис нахилила голову.

Насупилася.

— Сподіваюся, хоча б ти не будеш хапати мене й поводитися як беземоційний камінь?

Кейн не стримався.

Тихо хихикнув, прикривши рот рукою.

— Пробач. Просто ти дуже добре його описала.

На його обличчі ще залишалася усмішка, коли він додав: