Розділ 6: Відлуння • По той бік дзеркала

— Місіс Дюмон, прошу вас, заспокойтеся, — стримано промовив поліцейський, намагаючись перекричати шум дощу. Темноволоса жінка, здавалося, зовсім не помічала ні холоду, ні мокрого одягу. Вона стояла посеред залитої дощем вулиці й продовжувала говорити на підвищених тонах.

— Я ще раз вам кажу: вона не спала чотири дні, а потім просто пішла з дому!

Поліцейський важко зітхнув.

— Але її немає лише кілька годин. Ми не можемо розпочати пошуки тільки на цій підставі, — втомлено пояснив він.

Елейн різко ступила ближче й махнула рукою, ледве стримуючись, щоб не перейти від слів до дій.

— А мені байдуже! Що це взагалі за порядки такі?! Ви хоча б розумієте, у якому стані може бути людина? Чотири дні без сну — це тяжке виснаження! До того ж моя дівчинка нічого не їла!

Поліцейський на мить заплющив очі, а потім змусив себе говорити якомога спокійніше. На його обличчі з’явилася вимушена, майже натягнута усмішка.

— Місіс Дюмон, вашій доньці двадцять один рік. Вона доросла людина. У неї можуть бути власні причини піти з дому. Нам потрібно мати хоча б якісь підстави вважати, що з нею щось сталося.

Елейн знову відкрила рота, але Дерек разом із її чоловіком Лораном вчасно схопили її за плечі й відтягнули назад.

— Елейн, заспокойся, — тихо сказав Лоран, утримуючи дружину.

За кілька секунд на мокрій від дощу вулиці з’явилися силуети двох дівчат. Уже сутеніло, однак руде волосся доньки й сестри родина впізнала одразу.

— Ірис! — вигукнув Дерек.

Рудоволоса дівчина повільно наближалася разом із Мей, спираючись рукою на плече подруги. Адреналін, який ще зовсім недавно не давав їй відчути справжньої втоми, нарешті відступив. Залишилися тільки виснаження, провина й майже абсурдне усвідомлення всього, що сталося.

На обличчі Ірис застигла винувата усмішка. Мей намагалася зберігати серйозний вигляд, але зрештою не стрималася. Вона усміхнулася, легенько штовхнула подругу ліктем у бік і тихо промовила:

— Ірис, май совість. Твоя родина переживала.

Поліцейський нарешті полегшено видихнув.

— Ну, якщо все добре, я можу їхати. Раджу вам звернутися до лікаря. Якщо захочете офіційно зафіксувати ситуацію, можете звернутися до дільниці.

Елейн уже не слухала. Вона підбігла до доньки й міцно обійняла її, притискаючи до себе так, наче боялася знову відпустити. Потім звернулася до Мей, яка стояла трохи осторонь, нервово перебираючи пальці.

— Дякую, що знайшла її, — сказала Елейн кароокій дівчині.

Після цього вона знову подивилася на Ірис. Її вираз залишався серйозним, навіть трохи сердитим, але вже за мить напруження зникло, поступившись м’якій усмішці.

— А ти… розкажеш, коли матимеш сили. Ніхто з нас більше не буде на тебе тиснути.

Як лікарка-психіатриня, Елейн розуміла, у якому важкому стані зараз перебувала її донька. Не знаючи справжніх причин, вона все ж вирішила не розпитувати дівчину.

Усі полегшено зітхнули. Напруга, що тримала всю родину останні години, нарешті почала відступати. Сімʼя разом попрямували до будинку.

Дерек підійшов до сестри, обережно взяв її під руку й повів уперед, підтримуючи на ходу. Ірис ще раз озирнулася на Мей.

— Мей, вибач. Давай я трохи відпочину, а потім ми знову зустрінемося в університеті. Сподіваюся, мене ще не відрахували за пропуски, — ніяково усміхнулася вона. — Я пам’ятаю, що ми мали здати ескізи майбутньої роботи ще два дні тому.

Мей лише похитала головою, спостерігаючи, як подруга повільно зникає за дверима.

Ірис майже не відчувала сил у ногах. Вона рушила до будинку, спираючись на підтримку рідних.

⸻

ВІСІМНАДЦЯТИЙ ВИМІР • ШТАБ-КВАРТИРА

Зеленоволосий хранитель сховався за уламком однієї з деталей, прикривши нею голову. У приміщенні все навколо літало, гуркотіло й час від часу вибухало.

Рейн стояв над столом і методично розсипав у рамку майбутнього дзеркала сяючий порошок. Варто було черговій крупинці торкнутися металевої поверхні, як вона спалахувала, здіймаючи нову хвилю хаосу по всій штаб-квартирі.

— Де мій оніум?! — сердито крикнув Рейн, озираючись на напарника.

Кейн обережно висунув голову з-за свого імпровізованого укриття.

— Прямо під твоєю правою рукою, звірюко.

Рейн опустив погляд. Колба справді стояла просто під його рукою. Він мовчки схопив її та розбив над рамкою.

Яскравий спалах на мить засліпив обох хранителів. Стіни здригнулися, а величезні шестерні навколо загуркотіли ще дужче.

Усередині рамки почали збиратися сяйливі крупинки. Вони кружляли в повітрі, одна за одною притягуючись до невидимої поверхні, доки поступово не утворили гладке, мерехтливе полотно. Воно нагадувало дзеркало, але не відбивало ані світла, ані навколишнього простору. Здавалося, що за тонким шаром сяйва існувало щось інше.

Конструкція дедалі більше набувала вигляду завершеного артефакту.

— Не можу повірити… — прошепотів Кейн.

Він повільно опустив деталь, якою прикривав обличчя, і випростався у весь зріст. На його обличчі з’явилася широка, майже дитяча усмішка.

Фіолетове світло, що заповнювало приміщення, поступово пригасло. Обидва хранителі підійшли ближче до нового артефакту.

Кейн прикрив рот долонею, не приховуючи захоплення.

— Я ніколи не бачив, як створюють Відлуння…

Рейн нарешті видихнув, не відводячи погляду від мерехтливої поверхні.

— Я теж.

Рейн дістав тонке пасмо рудого волосся, що ховав у своєму плащі. Він обережно підняв його й притиснув до мерехтливого дзеркала. Поверхня відразу відреагувала легким спалахом.

Рейн напружено стежив за нею.

— Сподіваюся, це не було помилкою.

Його погляд знову ковзнув по фіолетовій поверхні.