Розділ 4: Одкровення • По той бік сну

ЧЕТВЕРТИЙ ВИМІР • ЛЮДСЬКИЙ СВІТ

Ірис різко розплющила очі й кілька секунд дивилася в стелю.

Їй здавалося, що хтось досі тримає її за руку.

Дівчина повільно поворухнула зап’ястям.

Нічого.

Лише дивне відчуття залишалося на шкірі — ніби пальці Рейна все ще стискали її руку, хоча насправді поруч нікого не було.

Потім важко видихнула.

— Знову цей сон…

Цього разу вона точно не збиралася входити в керований сон. Її метою було лише нарешті глибоко поспати, але якимось чином вона знову опинилася там, і, як і минулого разу, вона пам’ятала все.

Ірис підняла долоню й ще раз подивилася на своє зап’ястя.

— Тобто тепер їх двоє..

Вона сонно всміхнулася.

— А може не все так погано? Дякую тобі, моя голівонько.

Дівчина сіла на ліжку, відкинула ковдру й сонно потерла очі.

Її погляд мимохідь ковзнув по стіні над ліжком.

Там, де мала висіти її картина, знову залишалося порожнє місце.

Кілька секунд дівчина просто дивилася на стіну.

Потім зітхнула.

— Ну звісно…

Цього разу вона не стала панікувати.

Вона вже знала, що скаже родина та її подруги.

Але тепер у неї виникла інша думка.

Якщо всі справді не пам’ятали картини, а вона точно знала, що та існувала, був лише один спосіб це перевірити.

Ірис різко підвелася.

— Я знаю, хто мені допоможе.

Вона попрямувала до шафи, вже уявляючи наступний крок.

Картину вона малювала разом із викладачем. Він точно пам’ятав процес її створення.

Принаймні мав пам’ятати.

Дівчина швидко почала збиратися до університету.

За кілька хвилин Ірис уже стояла перед дзеркалом.

На ній була бордова оверсайз-кофта, короткі шорти та чорні колготки. Волосся вона лишила розпущеним, лише трохи прочесавши його розчіскою.

Схопивши телефон, вона ще раз глянула на порожню стіну.

— Добре.

Дівчина кивнула сама собі.

— Якщо ви всі її не пам’ятаєте, а я точно знаю, що вона була… звернуся до професора Морена.

Задоволено кивнувши, вона вийшла з кімнати.

Цього разу сходами дівчина спускалася майже з бойовим настроєм.

Унизу вона побачила матір, яка зранку, як завжди, була на кухні, що плавно переходила у вітальню. Жінка саме щось робила біля столу, коли донька підійшла ближче.

Ірис зупинилася, взяла зі стравниці яблуко й уже збиралася відкусити шматочок, коли раптом уважно подивилася на матір.

— Мамо…

Елейн підняла очі.

Дівчина примружилася.

— Ти щось новеньке пробуєш?

Жінка нерозуміюче моргнула.

— Що саме?

Ірис нахилила голову набік, розглядаючи її очі.

— Карі лінзи.

Елейн ще кілька секунд дивилася на доньку.

— Які лінзи?

— Коричневі, — абсолютно серйозно уточнила рудоволоса.

Жінка повільно перевела погляд на неї, явно не розуміючи, про що взагалі йдеться.

Ірис нічого не відповіла.

Лише знизала плечима, відкусила яблуко й попрямувала до виходу.

— Бувай, мамо!

— Бувай… — розгублено відповіла Елейн.

Двері за донькою зачинилися.

На кілька секунд у вітальні запала тиша.

Її молодший брат Дерек, який досі сидів неподалік, повільно підняв голову.

Він подивився на матір.

Потім на двері.

А тоді покрутив пальцем біля скроні, намагаючись пояснити мовчазним жестом дивний стан своєї сестри.

Елейн лише важко зітхнула.

⸻

До університету Ірис дісталася швидше, ніж зазвичай.

Вона навіть не стала заходити до своєї аудиторії, а одразу попрямувала до кабінету мистецтвознавства, де найчастіше можна було застати професора Морена.

Це був літній чоловік, який обожнював говорити загадками й рідко відповідав на запитання прямо.

Ірис ставилася до нього особливо тепло. Вона щиро вважала, що всередині цього поважного професора живе дитина, яка просто якимось дивом застрягла в тілі дорослого чоловіка.

Дівчина відчинила двері кабінету й одразу знайшла його поглядом.

— Професоре Морене!

Вона одразу підбігла до нього, не приховуючи ентузіазму.

Чоловік ледь здригнувся від несподіваного вигуку, а потім усміхнувся.

— Моя маленька фуріє знову не може всидіти на місці. Що сталося цього разу?

Ірис важко видихнула, ніби перед стартом величезного монологу.

— Професоре Морене, ви пам’ятаєте мою картину?

Вона навіть не дала йому відповісти.

— Ту, над якою ми працювали майже цілий рік? Ми ж спочатку стільки часу вибудовували композицію, а потім ще майже місяць я її малювала. Там було нічне небо, зорі, хмари, місяць із людським обличчям і сонце з іншого боку. Ви ще казали, що я занадто ускладнила ідею, а я наполягала, що саме в цьому її сенс…

Професор Морен тепло усміхнувся.

— Звичайно, пам’ятаю, люба.

Ірис завмерла.

— Ви… пам’ятаєте?

— Авжеж. Ти ще ніяк не могла придумати їй назву. Ми з тобою сперечалися через це ледь не щотижня.

На очах дівчини майже виступили сльози.

Вона полегшено видихнула й ледь не розсміялася.

— Господи… А я вже думала, що збожеволіла.

Професор здивовано підняв брови.

— Моя картина просто зникла, уявіть собі.

Ірис одразу заговорила швидше:

— Усі кажуть, що її ніколи не існувало. Мама, тато, брат, Емма, Мей — ніхто її не пам’ятає. Я прокинулася, а її просто немає над моїм ліжком. Я навіть фотографії шукала — їх теж немає. Ніде. Але я точно знаю, що вона була! Я її сама намалювала!

Професор кілька секунд мовчки дивився на неї.

Потім задумливо потер підборіддя.

— Тоді…