Розділ 3: Зустріч • Точка перетину

«Вісімнадцятий вимір. Штаб-квартира»

— Не треба йти за мною. Хтось має залишитися у штаб-квартирі й стежити за механізмами, — суворо відрізав Рейн.

Підійшовши до зеленоволосого хранителя, він узяв зі столу карту й попрямував до виходу.

Однак Кейн підвівся зі свого місця й рушив слідом.

— Нічого не станеться, якщо я ненадовго відлучуся.

Рейн не обернувся.

— Сподіваюся, ти розумієш, що робиш.

Кейн лише ледь усміхнувся, не відповідаючи.

Повернувши шестерню одного з механізмів, вони обоє вийшли у відкрите темно-фіолетове безмежжя. Позаду них залишилася штаб-квартира, що повільно губилася серед безмежної темряви, а попереду простягався порожній простір Вісімнадцятого виміру, всіяний далекими білими цятками.

Рейн розгорнув карту, яку намалював Кейн, і ще раз звірився з позначеним на ній маршрутом. Не гаючи часу, вони рушили вперед, орієнтуючись за лініями та символами на пергаменті.

Їхньою метою був розлом.

                     «Четвертий вимір. Людський світ»

— Донечко, я не знаю, де твоя картина, — ніжно й заспокійливо говорив батько рудоволосій дівчині.

Мати зітхнула й подивилася на чоловіка. Той одразу здригнувся, а потім додав:

— А знаєш, можливо, тобі варто ще раз її намалювати? Може, вона справді загубилася? — намагався говорити чоловік, неприродно підіграючи ситуації, ніби картина справді існувала. Сам він навіть не розумів, про що йде мова.

Ірис дивилася на все це й почувалася дивно та безглуздо. Їй здавалося, ніби хтось просто знущається з неї, але вона ніяк не могла повірити, що це робить її власна сім’я.

— Ірис, заспокойся й поспи нарешті. Ти вже мариш зі своїми картинами, — огризнувся молодший брат.

Якщо чесно, Ірис усе ще вважала його дитиною. Хоча йому вже було вісімнадцять, а різниця між ними становила лише чотири роки.

Дівчина важко видихнула.

— Гаразд, вибачте мене за мій стан сьогодні. Я не розумію, що відбувається, але, мабуть, мені й справді варто поспати, — сказала вона хрипким голосом, намагаючись зберегти спокій перед родиною, щоб не тривожити їх ще більше.

Ірис піднялася на другий поверх, до своєї кімнати, і ще раз подивилася на простір над ліжком, де раніше висів її малюнок. Однак лише ескізи все ще висіли там, точнісінько як уранці.

Хоча вона точно знала, що сама їх туди не вішала. Вони завжди лежали в її шафках.

— Сьогодні обійдемося без жодних керованих снів. Моя мета просто поспати. Всесвіте, будь ласка, просто почуй мене, — сказала вона, дивлячись у стелю.

Ірис щиро сподівалася, що всесвіт нарешті змилується над нею й дозволить їй просто відпочити.

Ще пів години дівчина просиділа в телефоні, намагаючись відволіктися від усього, що сталося за цей день. Нарешті вона відклала його на тумбочку й лягла на ліжко, згорнувшись калачиком.

Накрившись ковдрою, Ірис заплющила очі.

За кілька хвилин дівчина провалилася в глибокий сон.

Здавалося б, цього разу нічого не мало статися.

Та в кімнаті знову загудів різкий механічний звук.

Однак Ірис не чула його, як і минулого разу.

…

Яскраве світло засліпило очі дівчини. Вона прикрила їх рукою, а потім повільно опустила її, відчуваючи дежавю.

Білий простір.

Нічого більше.

Дівчина озирнулася, поступово усвідомлюючи, що вже бачила це місце уві сні.

Повернувшись на сто вісімдесят градусів, вона побачила двох високих чоловіків, одягнених у чорний одяг із дивними візерунками та довгими чорними плащами.

Один із них мав зелене волосся, а другий — рожеве.

Його вона впізнала одразу.

Адже саме його вона цілувала у своєму минулому сні.

Кейн тихо видихнув, а потім ледь усміхнувся.

— Добре що це не ти — пошепки сказав він, відчуваючи суперечливе полегшення.

Ірис тим часом уже почала повільно прямувати до чоловіків.

— Вітаю шановні, тепер як я бачу вас уже двоє, мій мозок або знущається з мене, або щедро обдаровує — іронічно сказала дівчина.

Вона продовжила повільно наближатися.

Рейн одразу відступив убік і машинально прикрив Кейна рукою.

— Обережно. Вона наблизиться до тебе й зробить щось дивне.

Кейн подивився на хранителя, втомлено зітхнув, опустив його руку й перевів погляд на дівчину, розглядаючи її.

— Подивись, у неї теж руде волосся, прямо як у тебе.— Сказав він, не втрачаючи нагоди пожартувати, навіть в такій ситуації.

— Воно не руде, — роздратовано випалив Рейн, торкаючись свого чола.

Ірис усміхнулася.

— Це правда. Воно ж рожеве, — сказала дівчина, дивлячись на волосся Рейна.

На кілька секунд запала тиша.

А потім Кейн розсміявся.

— О, схоже у мене зʼявився союзник, який також має почуття гумору.

—  Союзник? — перепитав Рейн і ще раз подивився на дівчину. — Я бачу ти зовсім зійшов з глузду. — суворо сказав він.

Дівчина ще ближче наблизилася до них.

Рейн інстинктивно зробив крок назад.

— Ні. У тебе більше не вийде зробити це зі мною. Я не знаю, що ти зробила минулого разу але…

Ірис здивовано подивилася на нього.

— Не пам’ятаю, щоб я вигадувала тебе таким упертим

Її погляд перемістився на зеленоволосого чоловіка.

— Може, хоча б ти не будеш вередувати?

Ірис зробила ще один крок, опинившись впритул до Кейна.

Рейн миттєво подався вперед і поставив руку між ними.

— Ні, — суворо сказав рожевоволосий чоловік, дивлячись їй просто в очі.

Ірис відступила на крок, насупившись і нерозуміюче розглядаючи обох чоловіків.