Розділ 2 : Наслідки • Порушення циклу

«Вісімнадцятий вимір. Штаб - квартира»

Кейн сидів у своїй майстерні, оточений шестернями, кресленнями та десятками незрозумілих деталей. У його руках була чергова дрібничка, яку він щойно закінчив майструвати. Він знову намагався відтворити речі з людського світу.

Кейн уважно розглядав свою нову забавку, схожу на механічну цигарку, коли величезна шестерня, що слугувала дверима до майстерні, раптом спалахнула фіолетовим світлом.

За мить простір прорізав гучний, вибуховий звук.

Двері розчахнулися так стрімко, що повітря в приміщенні здригнулося. Інструменти, папери й деталі, які ще залишалися на столах, злетіли в повітря та посипалися на підлогу.

Разом із ними на підлозі опинився й сам Кейн.

Він кілька секунд мовчки лежав, дивлячись у стелю, а тоді втомлено видихнув.

— Привіт, Рейне, — сказав він, навіть не намагаючись підвестися. — Дякую, що послухав мою пораду й цього разу зайшов тихіше, — саркастично сказав хлопець із зеленим волоссям.

Рейн, однак, навіть не звернув уваги на безлад.

Він усе ще стояв біля дверей, ніби не помітивши, що щойно мало не зніс половину майстерні.

— Кейн, дещо сталося, — промовив хранитель, суворо оглядаючи напарника та безлад.

Кейн перевернувся на спину й закинув руки за голову.

— Невже щось цікавіше за звичайний розлом?

У його голосі все ще звучала звична іронія.

Рейн уже рушив углиб приміщення, переступаючи через розкидані деталі.

— У розломі був хтось.

Кейн підвівся на ліктях.

— Хтось?

Іронічна посмішка миттєво зникла з його обличчя.

Рейн не обернувся.

— Людина. — продовжив він.

Кейн завмер.

На кілька секунд у майстерні запала тиша.

Він повільно підвівся на ноги, не відводячи погляду від Рейна.

— Людська… дівчина?

Уперше за весь час у його голосі не залишилося ані краплі впевненості.

Рейн нарешті розвернувся.

— Так.

Він на мить замислився, наче намагався підібрати правильні слова, і торкнувшись своїх вуст, продовжив.

— І вона зробила щось дивне своїми губами. Вона притиснулася ними до моїх губ, а потім зникла.

Кейн кліпнув.

— Тобто… вона тебе поцілувала?

Рейн насупився.

— Не знаю, що означає «поцілувала», але, мабуть, так.

Він замовк, а потім продовжив, насторожено подивившись на мапу, де зазвичай з’являлися розломи.

— Як узагалі людина могла потрапити до розлому?

Кейн похитав головою.

— Це неможливо.

Він швидко підійшов до столу і почав скидати з нього все, що там залишилося після раптового приходу Рейна, ніби щось шукаючи. Папери, креслення та дрібні механізми полетіли на підлогу.

— Цього не може бути, — пробурмотів він, необережно перебираючи папери. — Такого не повинно бути.

— Але я її бачив, — твердо відповів Рейн. — Вона торкнулася мене.

Кейн завмер, тримаючи в руках одну з карт.

Його погляд повільно піднявся на Рейна.

— Якщо людина змогла потрапити до розлому…

Він замовк.

Поклав карту на стіл і важко сів на стілець.

Кейн втомлено провів пальцями по обличчю, а тоді подивився на Рейна вже зовсім без усмішки.

— Цикл не замкнувся…

«Четвертий вимір. Людський світ»

І́рис не відривала погляду від простору над ліжком, де ще вчора висіла картина. Тепер якимось чином там опинились її старі й нові ескізи, яких там точно не було.

Вона кілька хвилин просто стояла, а потім поспішно вийшла з кімнати, з гуркотом відчинив двері. Дівчина побігла вниз сходами до вітальні.

У вітальні, яка була зʼєднана з кухнею, її мама стояла біля плити. Не розвертаючись, вона промовила:

— Сонечко, ти вже прокинулася? Ти сьогодні ра…— Вона не встигла навіть договорити, адже І́рис поспіхом крикнула, награно показуючи образу:

— Мамо, де моя картина? А ну признавайся.

Мати здивовано обернулася, підняла блакитні очі й мало не здригнулася, коли побачила доньку надто близько.

— У сенсі? Яка картина? — не розуміючи, але мʼяко запитала жінка.

— Мамо, ну моя картина! — І́рис, розпатлана й досі в піжамі, схвильовано підійшла ближче. — Та, що із зорями, місяцем і сонцем. Велика, горизонтальна. Я знаю, що вона тобі не подобалася, але навіщо ти її зняла? Тим більше вночі?

Мати лише розгублено дивилася на доньку.

— І́рис, сонечко, про що ти?

— Про картину. — Рудоволоса дівчина роздратовано тупнула ногою.

— Я пам’ятаю майже кожен твій ескіз, — повільно промовила мати, дивлячись на неї з дедалі більшою тривогою. — Але того, що ти описуєш, ти ніколи не малювала.

І́рис підійшла ще ближче й різко, але ніжно схопила матір за плечі, з образою і вірою в те, що її жорстоко розігрують, схвильованим голосом промовила:

— Мамо, в сенсі? Про що ти говориш? Там у місяця й сонця були обличчя. Ти постійно казала, що вона якась дивна. Я повісила її над ліжком, щоб…

Вона різко прибрала руки.

— Вибач…

Дівчина відступила на крок, але за мить різко підняла погляд до матері.

— І́рис, її справді ніколи не було.

Дівчина завмерла.

Її пальці почали тремтіти.

Мати відразу це помітила й занепокоєно поклала долоню їй на чоло.

— Доню, у тебе температура?

— Ні… — розгублено сказала дівчина, на її очах майже виступили сльози.

Мати ніжно обійняла І́рис, щоб заспокоїти доньку, і тихо, майже обережно сказала: