Розділ 1 : Керовані сни • Перша аномалія

Для когось існують паралельні реальності. Хтось вірить у прибульців. А для когось існують виміри, розломи та сектори.

У вісімнадцятому вимірі, у порожньому темно-фіолетовому просторі між світами, густо всипаному білими цятками, які ми звикли називати зорями, левітувала штаб-квартира, що складалася з гігантських шестерень і складних механічних конструкцій бронзового та темно-золотого кольорів. Одні оберталися навколо своєї осі, інші повільно переміщувалися в просторі, з’єднуючись між собою, а в центрі палало яскраво-фіолетове світло, яке не розсіювалося в просторі.

Тут не було планет.

Лише безмежний простір між світами та острови, що левітували в ньому й здалеку скидалися на каміння, як сказав би один із жителів цього місця.

У цій конструкції вже близько року, якщо вимірювати час за людськими мірками, разом працювали двоє хранителів, зовні точнісінько схожих на людей, якщо не зважати на колір волосся, звички та походження.

Їхня робота була простою лише на перший погляд.

Вони закривали розломи між світами та не дозволяли реальності одного виміру проникати в інший.

— Новий розлом! — втомлено крикнув убік Кейн, чиє волосся в тіні шестерень здавалося темним, але мало зеленуватий відтінок.

— Який сектор? — здалеку пролунав ще один чоловічий, низький голос, після чого коридором штаб-квартири залунали рішучі кроки.

Шестерні продовжували свій рух. На стінах цокали невеликі механізми, а під ногами час від часу проходило тремтіння від обертання величезних конструкцій.

Кейн стомлено провів рукою по потилиці.

Потім його погляд зупинився на одній із ліній.

Звідкись із глибини механізму виходила біла сяюча тріщина.

Кейн завмер.

Його плечі повільно опустилися, а руки дивно здригнулися. На одній із них був годинник. Найзвичайнісінький, майже людський, однак Кейн ніколи не бував у людському світі.

Він підійшов до столу й знову голосно крикнув убік:

— Четвертий вимір. Двадцять п’ятий сектор!

Повернувши собі звичний стан, він розслаблено повернувся до столу й продовжив:

— Я зроблю тобі карту.

Хранитель мовчки взяв щось схоже на ручку, якщо це взагалі можна було так назвати, адже вона являла собою чорнило у твердому вигляді. Кейн опустив її на пергамент і махнув рукою.

Чорнило рухалося пергаментом майже самостійно. Воно бігло поверхнею, складаючись у лінії, символи та ієрогліфи. Одні знаки перетворювалися на зображення, інші на нові шляхи.

Перед Кейном поступово виникала карта розлому.

Він узяв великий металевий інструмент, що водночас нагадував компас і невелику статуетку, силуетом схожу на жерстяний човен, та спрямував його на заздалегідь намальовану білу тріщину. Розлом на карті здригнувся.

Біле сяйво посилилося.

Хлопець із малиновим волоссям нарешті підійшов до Кейна, щоб забрати розмальований пергамент. Він простягнув до нього руку. Його звали Рейн. Він суворо взяв пергамент і поклав його за чорний, місцями навіть готичний, плащ.

Потім, поклавши туди свій ніж дивної стрілчастої форми, розвернувся й пішов, вийшовши за межі штаб-квартири.

Рейн ніколи не був багатослівною персоною. Для нього існувало завдання, і він його виконував. Він вважав себе лише ще однією шестернею в цьому величезному механізмі й ставив закриття розломів на кілька щаблів вище за вічні, незрозумілі для нього жарти та іронію Кейна, які він майже не розумів.

«Четвертий вимір. Людський світ»

Тим часом, далеко від механічних конструкцій, в одному з міст четвертого виміру вирувало зовсім інше життя.

У Маневралі стіни величезної Академії мистецтв височіли над красивими європейськими вулицями, оточеними старовинними будівлями, що збереглися до XXI століття, вузькими провулками та невеликими площами.

Студенти безкінечним потоком входили до Академії та виходили з неї, тримаючи в руках мольберти, папки з ескізами та недороблені скульптури.

Хтось поспіхом обговорював майбутню виставку, хтось сперечався щодо викладачів, а хтось просто посеред коридору намагався пояснити друзям ідею своєї нової роботи.

В Академії ніколи не бувало по-справжньому тихо.

Особливо наприкінці навчального дня.

І саме в цей момент за одними з дверей пролунав пронизливий, абсолютно змучений крик:

— Ай! Я більше так не можу!

За дверима, схилившись над абсолютно порожнім блокнотом, сиділа рудоволоса дівчина.

Вона дивилася на чистий аркуш так, ніби той особисто був винен у всіх її проблемах.

По обидва боки від неї сиділи дві подруги.

Емма драматично зітхнула, поправила свою зачіску й першою порушила мовчання.

— І́ріс, скажи чесно… ти знову не спала?

І́ріс повільно підняла очі.

Перш ніж вона встигла відповісти, друга дівчина подивилася на її блокнот. Співчутливо зітхнувши та опустивши свої карі очі, сказала:

— Ти навіть нічого не намалювала.

Її звали Мей.

Мей завжди була трохи дивною.

Не в поганому сенсі.

Просто… по-своєму дивною.

Вони з І́ріс дружили вже близько року. З Еммою все було інакше. Вони знали одна одну ще зі школи й встигли разом пройти практично через усе.

Водночас Мей знала І́ріс ще з першого курсу, хоча по-справжньому близько вони почали спілкуватися лише після повернення Мей до університету.

Колись вона взяла академічну відпустку на третьому курсі й майже зникла з їхнього життя.

А потім повернулася.

І якимось чином саме після цього вони втрьох стали нерозлучними.

Зараз усі троє схилилися над порожнім аркушем у блокноті рудоволосої дівчини.

Емма раптом засміялася, збираючись сказати те, що говорила вже мільйони разів.

— Я знаю, що тобі потрібно.

І́ріс підозріло подивилася на неї, знаючи, що зараз скаже дівчина в гламурній рожевій сорочці.

Емма солодко усміхнулася.