Епілог. Макс

Зовнішній світ, у якому я востаннє був десять років тому, здається, і змінився до невпізнаваності, і водночас — залишився таким самим, як був.

Про моє рішення повернутися поки що знала лише Ліззі, ну, і Шакс’алагха́рр з сестрою, звісно. Ми з Ліззі вирушили до нашого світу на світанку наступного дня.

Шакс’алагха́рр прийняв моє рішення з розумінням, хоч і було видно, що це дається йому важко. За роки мого перебування у його вимірі ми встигли подружитися та прив’язатися одне до одного. Проте зараз настав той час, коли кожен з нас мав піти своєю дорогою.

Звісно, ми не розставалися назавжди. Я, так само як і Ліззі, Ніколь та інші, був запрошений до відвідування цього світу коли лише забажаю. І я обов’язково скористаюся цією можливістю, коли трохи адаптуюся знову до свого світу.

Астаррахара нарешті почувалася цілком здоровою та щиро дякувала нам за нашу самопожертву та відданість у бажанні їй допомогти. На прощання вони з Шакс’алагха́рром подарували нам з Ліззі по смарагдовому камінчику-підвісці, пояснивши, що у них цей камінь надзвичайно цінний та виражає вищий ступінь вдячності та прихильності тому, кому його презентують.

Я бачив у Шакса кілька таких камінчиків раніше, проте ніколи не задумувався над тим, аби спитати щось про їхнє значення.

— Сподіваюся, якщо раптом колись ще мені знадобиться допомога, я зможу до вас звернутися, — напівзапитально промовив Шакс’алагха́рр. — Хоча ще більше я сподіваюся, що в допомозі потреби вже не буде.

— Жінку собі знайди в якомусь світі, — знущальницьки промовила Ліззі. — І буде тобі все як рукопис прописав.

Шакс’алагха́рр приязно всміхнувся, приймаючи її дружню кпину як належне. За час знайомства з Ліззі він, мабуть, вже звик до її саркастичності та гострого язика.

Вперше за багато років я відчував, що я вже не потрібен цьому світу більше, ніж своєму рідному. І мені хотілося якомога швидше вирушити. Шакс’алагха́рр зітхнув, окинувши нас з Ліззі поглядом, а тоді, нарешті, почав процес переносу.

Найперше, що я побачив — було сліпуче сонце та чисте блакитне небо. Аж надто яскраве, що видавалося мені майже білим. Цей контраст після смарагдово-чорних кольорів у володіннях Морського Диявола, був вражаючим.

Ми опинилися на березі, в невеликій бухті з човнами, неподалік від того самого уламка. Я озирнувся, кинувши на нього короткий погляд. Таке дивне відчуття… Десять років тому він забрав мене з цього світу, а тепер я нарешті повернувся назад. Чи міг я тоді уявити, як складеться моє життя від одного шляхетного пориву врятувати невідому потопельницю? Я всміхнувся та похитав головою. Я й зараз, стоячи на цьому місці важко уявляю, що весь той шлях, який я пройшов був справжнім. 

Здавалося, ніби опинившись тут, у реальному світі, роки, проведені у вимірі Морського Диявола стали якимись нереальними, видуманими. Ніби мені все це просто наснилося.

— Ходімо? — Ліззі несміливо подала мені долоню і я впевнено стиснув її, кивнувши.

— Ходімо. Буду радий побувати у тебе в гостях.

Будинок Ліззі знаходився доволі далеко від набережної, і за той час, який нам знадобився, аби здолати цей шлях, ми встигли багато про що поговорити. Точніше, говорила переважно Ліззі, відповідаючи на мої питання. Мені було страшенно цікаво, як змінився світ за ці роки і Ліззі охоче присвячувала мене в усі деталі.

Коли ж ми нарешті дійшли до її будиночку, вона зам’ялася біля дверей, ніби не наважуючись увійти.

— Що таке, Ліззі? — запитав я із занепокоєнням, а тоді додав вже веселіше: — Не хвилюйся, якщо в тебе вдома балаган, я цим не надто переймаюся.

Ліззі нервово всміхнулася з мого недолугого жарту та смикнула куточком губ.

— Ні, просто… Сподіваюся, ти не вважатимеш мене божевільною, після того, що побачиш.

Вона швидко відкрила двері та увійшла всередину. Я, злегка насупившись, рушив за нею.

— Ліззі, не знаю, що ти маєш на ува… — я затнувся, не договоривши, помітивши, що стіна вітальні наполовину була обклеєна газетними вирізками, фотографіями, нотатками.

На підлозі біля стіни стояли коробки. Було видно, що з цієї стіни почали прибирати усе наліплене, але, схоже, ще не довели цю справу до кінця.

— Вибач, я не встигла це прибрати, — підтвердила мої умовиводи Ліззі, метушливо підбігши до стіни та починаючи знімати з неї рештки матеріалів.

Я ж на мить так і стояв, мов вкопаний в дверях, не в силах поворушитися. Це не скидалося на божевілля, це було схоже на величезний грандіозний проєкт, який дбайливо вели роками, плекаючи кожну деталь. Там, у вимірі Шакса, я думав, що зрозумів, чому Ліззі мала таку бурхливу реакцію, дізнавшись про те, що я залишився там добровільно. Проте насправді — лише зараз це усвідомлення повною мірою впало на мене, уклавшись на плечі важким тягарем.

Мотнувши головою, я швидко підійшов до Ліззі та почав допомагати їй знімати усе з цієї стіни. Я не став їй нічого казати, не тому, що не мав слів, а тому що розумів, що зараз вона цього не потребує. Та й для мене самого це була чудова можливість обдумати все та дати час своїм емоціям спокійно влягтися всередині. Так, у комфортному мовчанні ми з нею очистили усю стіну, поскладавши папери та нитки, які були на ній прикріплені, до коробок.