Епілог. Ліззі

Сьогодні був останній сеанс зцілення Астаррахари. Він припав на вечір, тож Стас запропонував мені залишитися тут на ніч і вирушити додому вже після сніданку. Більше в моїх послугах не було потреби. Його вимір нарешті остаточно зцілився. Звісно, ще якийсь час він буде насторожі та пильно спостерігатиме за будь-якими змінами, проте наразі здавалося, ніби проблема нарешті повністю ліквідована.

Кілька днів тому я нарешті набралася рішучості та поговорила з Максом. Емоції в моїй душі дещо вляглися, і я змогла мислити більш тверезо. 

Він щиро перепросив мене, пояснюючи тим, що й подумати не міг про те, що я буду так сильно вражена його вчинком, що присвячу його пошукам буквально кожен день свого життя.

Щодо друзів він сказав, що дуже сумував за ними, проте Стас час від часу приносив йому новини про них і Макс радів, що в тих добре склалося життя. Чому ж він не розповідав йому про мене — досі залишається загадкою. Хоча я думаю, що він просто боявся його втратити. А ну ж раптом Макс, довідавшись про те, що я його шукаю, що він мені небайдужий — вирішив би покинути його вимір і, відповідно, лишив Астаррахару без стабільної підтримки?

Це видається мені дуже вірогідним. Тому що, трохи поспілкувавшись з ним, було зрозуміло: він не негідник, ні. Але якщо постане питання між життям його, його сім’ї, людей і тим, щоб знищити заради цього весь світ, — я впевнена, що він обере друге, якщо думатиме, що йому це якимось чином допоможе.

Мені важко було дати Стасу однозначну характеристику. Втім, думаю, своє звання Диявола він цілком заслужено має.

Макс досі не дав мені остаточну відповідь щодо його рішення. Звісно, я хотіла б, аби він повернувся та спробував побудувати нормальне життя в нашому світі. Але то були мої бажання, і вони не мали аж ніякого стосунку до нього самого.

В день, коли ми з ним відверто поговорили та нарешті порозумілися, я зрозуміла, що Ніколь мала рацію тоді, вночі на кухні. Не знаю, як таке взагалі можливо, але мої почуття до Макса були чимось набагато більшим за почуття провини. Я зрозуміла, що справді полюбила його ще тоді, побачивши на короткі секунди в морі. Усміхненого, розкуйовдженого і з рідким ластовинням на носі та щоках.

І зараз, коли я мала востаннє спитати його про те, яке рішення він прийняв – мене пробирали дрижаки, а серце калатало як скажене.

Так, Стас запевнив, що я можу приходити коли завгодно і відвідувати його вимір. Як би там не було, але до його сестри в мене виникли доволі приємні дружні почуття, і вона здавалася мені гарною дівчиною. Можна сказати, що я теж певним чином прив’язалася до неї. Проте я не бачила й натяку на майбутнє у нас з Максом, якщо він вирішить залишитися тут, а я повернуся до реального світу. Ні Макса, ні наш світ покидати я не хотіла. Проте розуміла, що на його рішення я вплинути не зможу.

Я прийшла на скелі, де він зазвичай сидів вечорами. Цього вечора він був особливо спокійний та з дещо мрійливою посмішкою. Я торкнулася його плеча та нервово всміхнулася.

— Привіт.

— Привіт, — відповів він на мою посмішку.

Я сіла поруч із ним та довго не наважувалася поставити наступне запитання.

— То, що ти… вирішив? 

Голос мій тремтів, як і руки, які я засунула між колінами, аби хоч трохи вгамувати цей мандраж.

Макс глянув на мене з теплотою та ніжністю, а тоді нахилився та припав губами до моїх губ у короткому поцілунку.

— Я повертаюся, Ліззі.