Розділ 57. Ніколь

« СЕНСАЦІЯ РОКУ: ЛЕГЕНДУ ПРО МОРСЬКОГО ДИЯВОЛА РОЗВІЯНО!

Столична журналістка Ніколь Гройстен викрила злочинне угруповання, яке роками використовувало міську легенду для викрадення людей у Д’яребську.

Те, що роками вважали містичним прокляттям та залишалося глухим кутом для місцевої поліції, виявилося зухвалою, ретельно спланованою аферою. Журналістське розслідування редакції «Столичний об’єктив» поклало край десятиліттю страху та невизначеності.

Слідству вдалося викрити підступне злочинне угруповання, яке прикривалося вигаданою легендою та використовувало довірливість і вразливість мешканців міста. Злочинці створили жорстоку систему викрадення людей, однак завдяки безстрашності столичного детективного пера їхню мережу було остаточно ліквідовано.

Наразі всі причетні до цієї резонансної справи заарештовані й чекають на суворий вирок суду.

Читайте у свіжому випуску:

Ексклюзивне інтерв’ю з Ніколь Гройстен: як вдалося розплутати клубок десятирічної таємниці?

Повний матеріал розслідування з шокуючими подробицями схеми викрадачів — на стор. 12.»

Ми з Даніелем сиділи на веранді орендованого будиночку на березі моря та неспішно пили каву. Моє розслідування, яке я опублікувала зі слабкої неохочої згоди підполковника Даврея, викликало справжній резонанс як у Д’яребську, так і в столиці. Шеф на радощах виплатив мені премію та дав позапланову відпустку замість відрядження. Дуже дякував за те, що цього разу я спрацювала неймовірно точно і не очорнила своєю статтею «жодне порядне підприємство». Я на це лише мовчки всміхнулася та не стала відмовлятися від несподіваних плюшок.

Даніель також продовжив свою відпустку. 

Я все-таки ризикнула піти на зближення з ним, попри весь той страх та упередження, які накопичувалися у мені роками. Звісно, нам потрібен був час для того, аби пізнати одне одного та відкритися. 

Як і казала колись пані Тіна, Даніель теж мав свої рани на серці, проте, можливо, з часом, ми допоможемо одне одному повністю зцілити їх.

До речі, про зцілення. Від моменту «розкриття» справи минув вже тиждень. Ліззі тричі була у вимірі Стаса, проводячи там близько трьох-чотирьох зцілень на день. Астаррахарі вже набагато краще, і вона майже повністю одужала.

Потреба у постійному перебуванні там викрадених людей автоматично відпала, тому що вимір уже цілком очистився і енергія знову стала легкою та придатною для місцевих. Багато прибулих з тих, хто перебував там від початку, вже знайшли собі пари або ж просто так чи інакше прив’язалися до того виміру. Решта — вирішили повернутися. Їхнє повернення ми підлаштували якраз під той момент, коли поліція «накривала» точку зловмисників, у якій вони тримали людей. Викрадені були в доволі кепському стані, тому що їх використовували як робочу силу, тож ті, хто повернувся з володінь Морського Диявола, виглядали занадто живо, і Стасу довелося накладати на них якусь ілюзію.

Так як справжні викрадені зловмисниками люди раніше ніколи не перетиналися з тими, хто прийшов зі світу Стаса, для них була вигадана достовірна легенда, ніби вони були на іншій точці, яку (звісно ж, абсолютно випадково) пішов «накривати» разом зі мною Стас із його довіреними людьми.

Як він і стверджував — вони ні слова не розповіли про те, де насправді були усі ці роки, покірно повторюючи легенду, яка була вигадана для цього випадку. Ті люди, які вирішили залишитися, були оголошені в розшук, хоча насправді навряд чи хтось всерйоз їх шукатиме, враховуючи те, що там переважно сироти або одинаки, які тут не мали жодних зв’язків.

Щодо Макса ж… Що ж, Макс, схоже, досі не визначився. Ліззі лише ненароком згадала, що вони таки поговорили, але суть розмови не переповідала. Я не лізла їй в душу, даючи час самій розібратися з усім та вирішити, чим саме і коли вона захоче поділитися.

— Нарешті можна видихнути? — промовив Даніель, замислено вдивляючись за обрій.

— Мабуть, — погодилася я. — Артур прийде сьогодні?

Даніель знизав плечима. 

— Йому, можна сказати, потрібно заново освоюватися тут. Все ж таки вісім років минуло. Хай трохи прийде до тями, я його не підганяю, — спокійно відповів він.

Артур до останнього вагався, та все ж вирішив повернутися. Пані Тіна дзвонила у сльозах і дякувала, вперемішку зі схлипами та риданнями так довго, що мені аж стало трохи ніяково. Хоча я й раділа, що змогла допомогти цій чудовій жінці повернути племінника.

Звісно, першим, кого зустрів Артур, був Даніель. Той теж не стримав сліз, хоч і знав, що його друг насправді не страждав і не був у вимушеному рабстві, та роки горювань і суму не минулися просто так. Артур сказав, що мусить адаптуватися перед тим, як знову зв’язуватися з сім’єю. Перебуваючи у тому вимірі, він багато для себе переосмислив і тепер мав вирішити, як правильно йому бути далі.

— До речі, — перервав тишу Даніель, — цей… Шакс, як там його, пояснив феномен тих камінчиків?

— Ні, — гмикнула я. — Сказав, що це його особиста таємниця та частина ритуалу розлому, і він нам не збирається її відкривати.

— Таємничий гад, — зі смішком промовив Даніель.