Розділ 56. Ніколь

Розбудили мене, як не дивно, апетитні запахи, які просочувалися з кухні. Я розплющила очі і якийсь час не могла зрозуміти, де я перебуваю. Події останніх днів перемішалися у голові, і мозок не встигав обробляти усю отриману інформацію. Схоже, навіть для мене це вже був перебір. Я кілька разів кліпнула та нарешті усвідомила реальність. Ми вдома у Ліззі, чудово. Але й справ попереду ще дуже багато, отже, потрібно вставати, якщо хочу встигнути підготувати все необхідне до завтрашнього дня.

На завтра я планувала сходити до поліцейського відділку та віднести їм готове розслідування з доказами, наводками та іншим. Стас зі свого боку пообіцяв вирішити питання зі зниклими справами.

Я ліниво потягнулася та важко зітхнула. Запахи їжі були все більш нав’язливими, і шлунок наполегливо нагадав, що їжу отримував востаннє сьогодні рано вранці і абсолютно не проти ще щось перетравити.

Я важко підвелася з ліжка, відчуваючи слабкість та ломоту в тілі.  Стас попередив, що після переходу ми можемо відчувати сильну втому, і варто дати організму якісно відновитися: добре поспати та ситно їсти.

Останнє якраз було дуже доречно. Я вийшла на кухню і ледве не застогнала від вигляду готових страв, які стояли на столі. Даніель розійшовся не на жарт: запік курку, зробив овочеве рагу та невеличкі канапки зі слабосоленою рибою та свіжим огірком. Кавоварка шипіла, докрапуючи каву.

— Боюся, що Ліззі нічого не залишиться, якщо вона не вийде негайно, — зі смішком промовила я, підходячи до столу. — Це такий хитрий план: будити запахами їжі? Бо я, якби й хотіла, не змогла б більше залишатися в ліжку.

Даніель чарівно всміхнувся та підморгнув.

— Ти мене розкусила.

— Сам-то хоч їв? — спитала, відкушуючи шматок від канапки. 

— Та перекусив, поки готував, — відмахнувся він. — Але вам компанію складу.

— О-о-о, що це за запаморочливі запахи? — почувся голос Ліззі. — Божечки, мій шлунок зараз горлатиме гучніше трембіти.

— Сідайте, дівчата, — промовив Даніель, виставляючи тарілки та кладучи на стіл прибори. — Сьогодні у вас олінклюзив.

— М-м-м, — смакуючи курку, промурмотіла Ліззі. — Може, залишишся в мене жити?

Я всміхнулася та похитала головою, а Даніель розсміявся.

— Це вже вибачте, але в довготривале рабство я згоден піти далеко не до всіх, — він коротко зиркнув на мене та спрямував свій погляд у тарілку.

— Шкода, — з насолодою жуючи, промовила Ліззі. — Я не дуже люблю готувати.

— Частіше їзди до С..Шакса, — ледве не проговорилася я. — То буде тобі обслуговування олінклюзив. Я впевнена, якщо вдасться остаточно вилікувати його сестру, він на тебе молитися буде, не те що годувати, — пирхнула я.

Ліззі на це лише звела очі до неба, а Даніель дещо напружено всміхнувся.

Довгі хвилини ми мовчки їли, а коли нарешті відчули ситість, Даніель перервав тишу обережним запитанням:

— Як наступного разу будеш… там, — махнув він рукою кудись вниз. — Поговориш з Артуром?

Ліззі кивнула.

— Передай йому, будь ласка, що ми про нього не забули, — із сумом у голосі промовив він. — І що чекатимемо, якщо він захоче колись повернутися.

— Звісно, Даніелю, — серйозно промовила Ліззі. — Я обов’язково все йому перекажу.

Ліззі ніяково всміхнулася та немиготливо втупилася в одну точку. Я здогадувалася, про що вона зараз думає. Адже з Максом вони досі нормально так і не поговорили. І Ліззі могла лише здогадуватися та будувати в голові теорії: чи захоче Макс повернутися, коли їхня місія в тому вимірі буде завершена?

— Добре, — зітхнувши, я поклала на стіл серветку та підвелася. — Дякую за смачну вечерю, Даніелю. Зараз я мушу трохи попрацювати, аби завтра було з чим прийти до поліції.

Даніель з розумінням кивнув та запитав:

— Потрібна моя допомога? 

— З документами я розберуся сама, — повільно промовила, і додала ніби ненароком: — Але ти можеш подзвонити до Стаса, щоб він завтра пішов зі мною, як офіційний представник поліції. Підтримка там мені явно не завадить.

Саме таким був наш план. Звісно ж, ми обговорили і цей момент в тому числі. Адже як ніяк Стас працював в поліції, його присутність виглядатиме природно і не дозволить мене просто проігнорувати.

На цьому я повернулася до своєї тимчасової кімнати, відкрила ноутбук і сіла за вже звичну мені роботу. Що ж, Ніколь, може, й не таку вже звичну, як завжди, адже доведеться трохи і вигадувати для достовірності, але принаймні справу ти цю розкрила.

Я мимоволі пригадала, як шеф відправляв мене сюди, і похитала головою… Якби ви тільки знали, пане Ігоре… якби ви тільки знали…