Розділ 55. Ліззі

Ми з Ніколь перетнули набережну та вийшли на дорогу, що вела до мого дому, і несподівано зіштовхнулися з Даніелем, який летів кудись світ за очі. Здається, він нас одразу навіть не помітив, бо вискочив з-за рогу, дивлячись на годинник, і так швидко й рішуче йшов, що ледве не збив мене з ніг.

— Перепрошую, — промовив він і нарешті підняв на мене погляд. 

Я дивилась на нього, здійнявши одну брову та криво всміхалася.

— Кудись поспішаєш з самого ранку? — іронічно запитала я.

Даніель ошелешеним поглядом глянув на мене, а тоді перевів його на Ніколь.

— Що? Ви тут... — збентежено промовив він. — Ти жива! Слава тобі, Господи, Ніколь!

Він рвучко обійняв її, стиснувши так, що Ніколь аж крекнула від несподіванки.

— Від...пх..усти, Даніелю, — запихтіла вона, і він, отямившись, відсторонився та заглянув їй в обличчя.

— З тобою все гаразд? Ти ціла? — він обмацував її плечі та руки, перевіряючи їх на неушкодженість.

— Зі мною все добре, Даніелю, — сором’язливо всміхнувшись, промовила вона.

— Так-так, я теж в цілковитому порядку, дякую, що ти так турбуєшся за мене, — саркастично промовила я, звівши до неба очі.

Даніель розвернувся до мене та сяйнув променистою посмішкою.

— Я радий, що ти в порядку, Ліззі, — щиро промовив він. — Д’яребськ би не пережив такої втрати.

Ці слова можна було б вважати за дружню підколку, якби Даніель не говорив так серйозно. Я зрозуміла, що він дійсно щиро так вважає, тому вдячно кивнула.

— Розкажіть мені, що з вами трапилося? Де ви були? — позираючи на нас по черзі, запитав він.

— Такий впевнений, що ми все ж десь були? — з дрібкою іронії запитала я.

— Звісно, — він ствердно кивнув та продовжив: — Ми з Матвієм вчора цілий день чергували на набережній, виглядаючи вашу появу. Ось і зараз я біг, тому що мусив почати чергування.

Ми з Ніколь перезирнулися, обмінюючись приголомшеними поглядами. 

— Ти... провів тут вчора увесь день? — запитала вона.

— Майже. Ми з Матвієм мінялися: поки чергував один, інший йшов залагоджувати свої справи, перекусити тощо, — він говорив це так буденно, ніби таке було в порядку речей.

— Але для чого? — насупившись, запитала Ніколь. — Адже ти мав почекати півтори доби і заявити про наше зникнення, а не чатувати тут цілий день.

Даніель взяв її за руки та м’яко промовив:

— Я не міг відмовити тебе від цього задуму, але й залишатися цілком осторонь — теж. Ні я, ні Матвій не знали, що на вас може чекати і чи не знадобиться якась допомога. Ось і чатували про всяк випадок.

Ніколь пильно дивилася на нього, не відводячи погляду. А тоді зробила крок вперед, стала навшпиньки та поцілувала в щоку.

Я не змогла втримати посмішки. Нарешті. Схоже, серце цієї крижаної королеви почало танути.

— Гхм, — я кашлянула та помахала рукою для привернення уваги.

— Ходімо, може, по дорозі поговоримо? Я все ще хочу завалитися на ліжко та проспати весь день.

— Так, звісно, ходімо. — Даніель розвернувся в потрібний бік, так і не випустивши руки Ніколь.

— Скажу відверто: я хоч і знав, куди ви відправляєтеся, та однаково сподівався, що нічого не станеться. Але коли вранці прийшов та побачив порожній човен біля уламка — в мене ледве серце не стало, — емоційно жестикулюючи, промовив він, а тоді весело гмикнув. — Чули б ви перешіптування на пляжі! Ото ви шороху наробили!

— Можу собі уявити, — зі смішком промовила я. — Знаючи наших місцевих — версії там були найнеймовірніші.

Дорога додому займала немало часу, тож поки ми нарешті дійшли — встигли розповісти Даніелеві усе, що з нами відбулося. Він зрадів, що Артур живий та з ним усе добре. І хоч нам не вдалося поки що з ним поспілкуватися, та я його запевнила, що обов’язково поговорю з ним, коли прибуду до того виміру наступного разу.

Даніель, звісно, був не в захваті, що я знову туди йтиму, очікуючи підступу від того загадкового Диявола, проте ми з Ніколь його запевнили, що мені нічого не загрожуватиме.

Між іншим, Ніколь теж була запрошена до відвідин, але про це вона поки що змовчала, мабуть, не бажаючи засмучувати Даніеля, який мав ще оговтатися від усієї іншої інформації. Особистість Стаса, як і було домовлено, ми не розкрили, дотримуючись офіційної версії.

Коли ми нарешті увійшли до мого будиночку, Даніель спитав дозволу залишитися і приготувати щось поїсти, поки ми відпочиватимемо. Зізнався, що так йому буде спокійніше, і він не хвилюватиметься, що ми знову кудись зникнемо.  Звісно ж, ніхто з нас не був проти.

Ми з Ніколь розійшлися по кімнатах, і щойно я вляглася на ліжко — миттєво поринула у спокійний сон.