Розділ 54. Ліззі

Насправді я не планувала висувати йому якісь нереальні умови чи просити гори золота. Мені це все не було потрібно. Але, каюсь, я отримувала деяке задоволення спостерігаючи за тим, як цей чортяка виходить з рівноваги.

Домовитися з ним було не так вже й важко, і якби він дійсно одразу по-людськи підійшов до вирішення цього питання, то ми б обидва уникли зайвих непорозумінь та стресу.

Умови мої були простими: я не залишаюся тут як ув’язнена, живу у своєму світі і лише періодично переношуся сюди, аби навідувати його сестру та проводити необхідні сеанси очищення. В процесі обговорення ми зрозуміли, що справа полягає не лише в тому, що вона дуже чутлива до зміненої енергії виміру, а й те, що в неї за багато років її власні внутрішні канали ніби «забилися» і тепер потребували ось таких сеансів «фільтрування», аби повернутися до колишнього стану.

Спосіб переміщення, до речі, ми теж обговорили. Стас погодився переміщати мене за допомогою своїх здібностей провідника, тому що я навідріз відмовилася користуватися попереднім способом у вигляді утоплення. Стас неохоче буркнув, що той спосіб був одноразовий, адже магія розлому дійсна лише раз на рік, і погодився й на цю умову.

Серед іншого я сказала, що вимагаю повернення усіх, кого він забрав за ці роки, звісно, за умови, якщо ці люди захочуть повернутися у реальний світ. На це він також дав свою згоду, додавши що зайві нахлібники йому тут не треба і проти волі він нікого не триматиме. Я у відповідь лише пирхнула та звела до неба очі, але промовчала, не бажаючи загострювати і так напружену атмосферу.

Ми домовилися, що сьогоднішню ніч проведемо тут, а зранку Стас переправить нас з Ніколь у наш світ. Це було дуже доречно, тому що Даніель мав почекати півтори доби і тоді підіймати галас, якщо ми не повернемося. Та зараз, коли ми вже розібралися все ж таки в цій ситуації, не хотілося б зайвого розголосу. Варто закінчити все по-тихому, використавши прикриття Стаса у вигляді тієї групи покидьків, які допомагали йому з викраденнями.

Ввечері ми з Максом мали провести ще один сеанс зцілення для Астаррахари, потім ще зранку, а далі — Стас спостерігатиме за динамікою її одужання, та переноситиме мене за потреби у їхній вимір.

З Максом я так і не змогла поговорити. Хай я і розуміла слушність його аргументів, проте рани в моїй душі не могли зцілитися так швидко. Мені все ще було важко прийняти той факт, що він добровільно вирішив відмовитися від свого реального життя, залишившись тут. Можливо, це через те, що я десять років бачила цю ситуацію в своїй голові геть з іншого боку, сприймала її інакше, думаючи що він страждає, або взагалі загинув. І тепер, коли мої колишні уявлення про це розірвалися вщент, мені необхідний був час на те, щоб нові сформувалися та вляглися у моїй свідомоссті.

Тож зараз я геть не була готова з ним розмовляти. Можливо, після того як трохи побуду в своєму світі та повернуся в мене з’явиться більше бажання та сил на це, але не зараз.

Тож усі заплановані до нашого з Ніколь відбуття сеанси проходили в напруженій тиші. Макс, на мій подив теж не заводив жодних розмов, вочевидь, розуміючи, що зараз поки не час. І я була йому дуже вдячна за це, хоч і дещо дивувалася аж такій зрілості з його боку. Мабуть, тому, що я запам’ятала його тим самим юнаком, який ледь закінчив школу і не очікувала, що він теж вже дорослий. Наївно, так. Мені справді потрібен час, аби все це вкласти в голові заново з більш актуальною версією теперішнього.

Одразу ж після вранішнього сеансу зцілення, Стас повів нас з Ніколь на те саме місце, де ми з нею приземлилися.

 Як він нам пояснив, звідси було легше нас перемістити додому, тому що енергія розлому робила грань між нашими світами тоншою. Щиро кажучи, я не надто зараз хотіла розбиратися в усіх цих нюансах — і так голова обертом йшла. Мені аби додому дістатися, лягти на своє ліжечко і бажано забутися сном без сновидінь хоча б годин на десять.

Коли ми стали у найбільш вигідну точку, на його думку, — Стас велів нам взяти його за руки та заплющити очі, аби при переході не втратити свідомість. Ми з Ніколь виконали вказівки і вже за мить я відчула, як ноги мої ніби відірвалися від землі одним різким ривком, і мене почало крутити ніби в аеротрубі без належної підготовки. Дихання перехоплювало а горло стисло і я вже відчувала як починає підступати паніка, але за секунду все припинилося. Я знову відчула опору під ногами, хоч і стояла на ній не дуже впевнено. Повільно розплющивши очі я побачила перед собою дерев’яну підлогу… човна?

— А додому не можна було? — буркнула я, відчуваючи, як в голові небезпечно сильно паморочиться.

— Я тобі на кур’єра схожий? — іронічно вигнувши брову запитав Стас.

— Плавати вмієш? — з широкою посмішкою спитала я.

Стас глянув на мене з помітним острахом. 

— О, ні! Не кажи, що Морський Диявол не вміє плавати, — насмішка в моєму голосі була настільки явною, що не розчути її не зміг би навіть найбільший дурник.

Стас зиркнув на мене спідлоба та похмуро промовив:

— Все я вмію. Попливли вже до берега.

Ніколь як і я, вже відновила нормальну орієнтацію в просторі та сіла на одну з лав.

 — Так попливли, — знизала я плечима. — Чи ти окремого запрошення чекаєш?

Стас глянув на мене, яка всілася на кормі, незворушно закинувши ногу на ногу.