Розділ 52. Макс

— Ти дієш безрозсудно, Шакс’алагха́рре, — втовкмачував я йому аргумент за аргументом, але той все ніяк не хотів мене слухати.

— О, повір мені, друже, зараз я як ніколи свідомий та розсудливий.

— Це неправда, — вперто підібгав я губи. — Ти зараз робиш собі лише гірше. Ліззі й так би погодилася допомогти Аста́ррхарі. Але ти мав би її нормально попросити, домовитися, запропонувати угоду, а не ставити категорично перед фактом!

Я ніколи не мав схильності до імпульсивності та й запальним характером не був наділений, але безглузда впертість Шакс’алагха́рра зараз вбивала рештки мого янгольського терпіння.

— Я у своїх володіннях можу робити все, що вважатиму за потрібне! — раптом гаркнув він загрозливо. — Якщо в мене є шанс врятувати сестру, я піду й не на такі методи! І не буду розраховувати на мінливість людської натури! Я не відпущу Ліззі звідси, поки Аста́ррхара не буде в повному порядку!

— Я хоча б раз тебе підводив? Скажи мені?! Ти стільки років працюєш у людській поліції, а досі не навчився розбиратися в людях! — гаркнув я у відповідь. — Якби ти дав їй самій обирати та запропонував вигідні умови вона б без вагань погодилася!

— Плювати! — у його голос прорвалися гарчащі, громові нотки, які були більш властиві йому в його істинній формі. — Я не ризикуватиму сестрою, аби догодити якомусь дівчиську!

Я глянув на нього похмуро та з неприховуваним розчаруванням.

— Схоже, я теж так і не навчився розбиратися в людях… та інших істотах, — з гіркотою промовив я та мовчки вийшов за двері.

Шакс’алагха́рр вигукнув мені вслід кілька міцних лайливих виразів мовою його світу, та я на це вже не зважав. Зараз мені необхідно було побути від нього якомога далі й розібратися з власними думками.

Я вийшов з палацу та рушив до скель. Було в мене тут одне залюблене місце, на якому я бував ледь не щодня: приходив сюди подумати, згадати друзів, переосмислити своє життя.

Десять років тому, коли я тільки з’явився в цьому вимірі, я й уявити собі не міг, що в якийсь незвичайний спосіб стану до нього прив’язаний.

Звісно, як і в будь-кого — першою моєю реакцією був шок і жах. Адже там, у воді, коли мацаки тягнули мене на дно, а море наповнювало собою мої легені, мені здавалося, що я вже за крок до смерті.

І коли розплющив очі та побачив над собою зелене небо та рогату голову Шакс’алагха́рра — першою думкою було, що я потрапив у пекло. Це тоді ще здалося мені до крику несправедливим, адже я не вважав себе поганою людиною, завжди чинив згідно з сумлінням, допомагав іншим… Чому тоді це трапилося зі мною?

А потім Шакс’алагха́рр заговорив. Я не надто вірив йому, звісно, і не сприймав серйозно його слів. Та з часом переконався в реальності того, що відбувається, та як міг прийняв цю ситуацію.

І в той момент, коли Шакс’алагха́рр дав мені вибір: піти чи залишитися — я зрозумів, що вже занадто прив’язався. Хай як я сумував за друзями та життям там, у реальному світі, але тут я відчував себе корисним, цінним. Людиною, до якої ставляться з повагою, яку шанують та підносять в один ранг ледь не з правителем. Так, це марнославство, і я того не заперечую. Можливо, я так вхопився за цей світ саме тому, що в нашому перспективи мої були доволі розмитими й не мали жодної конкретики.

Я часто корив себе за цю, як я вважав, слабкість. Адже знав, що, хай я і не мав родини у традиційному її значенні, та в мене були друзі, які стали моєю сім’єю. Я знав, що вони хвилюються та важко переживають мою втрату, але не думав, що так само важко її переживає Ліззі.

Того ранку ми з нею побачилися вперше і, як я думав, — востаннє. Часом я згадував її і намагався вгадати, як вона тепер живе, ким стала, як провела усі ці роки. Тому що звістки про друзів Шакс’алагха́рр час від часу мені приносив, а ось про Ліззі — ні. А виявилося — це вплинуло на неї більше, ніж я міг собі уявити. Ліззі десять років буквально жила мною та моїм зникненням. І я зараз цілком розумію її реакцію на те, що я добровільно обрав залишитися у цьому світі. Для неї це сприймається як зрада з мого боку, і я не можу її за це звинувачувати, хай наскільки неочікуваним для мене виявився той факт, що вона так наполегливо вела мої пошуки та розслідувала справи усіх зниклих.

Зараз моє серце розривалося від болю та протиріч. Я хотів допомогти Аста́ррхарі і водночас не хотів завдавати нового болю Ліззі. Вона не має бути ув’язнена тут проти власної волі, інакше зненавидить мене ще більше, а заодно і Шакс’алагха́рра. І хай як бридко він зараз чинив, проте насправді він не заслуговує ненависті. За ці роки я встиг пізнати його з різних сторін. І окрім того, що він чудовий володар, який турбується про мешканців свого світу, він ще й прекрасний брат та друг.

Сподіваюся, мені все ж вдасться його переконати не бути аж таким категоричним та дозволити Ліззі самій зробити той вибір, який йому потрібен. Я розумію його відчай, але й він має зрозуміти, що, домовившись на рівних умовах, він має набагато більше шансів отримати гарний якісний результат від співпраці, ніж якщо змушуватиме інших робити це силою.

І вже невдовзі я переконався у слушності своїх тверджень. А ось Шакс, мабуть, уперше у своєму житті по-справжньому відчув, що це таке — втрачати контроль над ситуацією.