Розділ 51. Ліззі

Слова Стаса підіймали у мені бурю протесту, злості та люті. Я могла зрозуміти його мотивацію, але прийняти його рішення мені це аж ніяк не допомагало. Та питати мене, схоже, ніхто не збирався.

Сказавши останні слова, Стас мовчки вийшов з кімнати, незважаючи на мої заперечення. Я знесилено впустила обличчя в руки. І що мені тепер робити? Так, я прибула сюди за Максом, думаючи що він страждає, що його тут тримають силою. Я всі ці роки жила лише цим і іншого життя у мене, по суті, не було. Проте це не означало, що зараз я готова відмовитися від реального світу та залишитися тут.

І одне діло — якби це було на якийсь визначений час і Стас хоча б спробував зі мною домовитися… Але ж він просто вирішив за мене, навіть не намагаючись поставитися до мене по-людськи. Я подумки пирхнула. Ну так, Ліззі. По-людськи. Чого ще ти очікуватимеш від Морського Диявола? Квітів та сніданок у ліжко?

В кімнаті ми залишилися вчотирьох. Сестра Стаса була все ще слабка, проте щоки її мали вже більш природний відтінок, аніж був ще кілька хвилин тому. Ми з Максом вже не трималися за руки, але перед тим, як розірвати контакт, я помітила, що в усій кімнаті вже не залишилося жодного куточка з темно-зеленою енергією.

— Тобі не обов’язково це робити, — слабким голосом мовила до мене Аста́ррхара. — Мій брат іноді буває надто опікуючим.

Я глянула їй в очі. Погляд її передавав втому, виснаження та відчай, які, ймовірно, вона постійно переживала останніми роками. Мені щиро було шкода її. І якби Стас дійсно нормально мене попросив, я би без жодних вагань погодилася допомогти. Звісно, з гарантією того, що я повернуся додому.

— Я хочу тобі допомогти, правда, — щиро промовила я. — Проте мені аж ніяк не подобається перспектива залишитися тут ув’язненою на невідомий термін.

— Я не дозволю братові так з тобою вчинити, — із заспокійливою посмішкою промовила вона, поплескуючи мене по руці.

Я всміхнулася їй у відповідь, не знаючи, чи варто вірити її словам. Чи справді вона має над братом аж таку владу, аби змусити його передумати? Аста́ррхара закашлялася, важко хапаючи повітря, а я інстинктивно вхопила її та Макса за руки. За мить їй знову стало легше, і Макс, обережно відсторонюючись, промовив:

— Тобі не варто зараз багато говорити, Аста́ррхаро. Відпочинь поки. Я піду поговорю з Шакс’алагха́рром.

Дівчина кивнула йому, а Макс встав, кинув на мене погляд, який важко було однозначно розтлумачити, і рушив на вихід з кімнати.

Я вмовила Аста́ррхару поки заплющити очі й спробувати поспати. Дівчина, хоч і не одразу, але погодилася. Все ж вона досі була доволі слабка і потребувала набагато більше часу на відновлення та адаптацію.

— Ніколь, — тихо промовила я, звернувши на себе її увагу.

Ніколь сиділа, замислено втупившись в одну точку, і з виразу її обличчя було видно, що у неї в голові зараз відбувається серйозний мисленнєвий процес. При моєму зверненні вона дещо нервово смикнулася та глянула на мене так, ніби вже встигла забути, що перебуває зі мною в одній кімнаті.

— Ходімо, поговоримо, — запропонувала я, вказуючи на двері, що виходили до вітальні.

Ми тихо вийшли зі спальні Аста́ррхари та причинили за собою двері.

— Що думаєш стосовно цього всього? — запитала я, відійшовши до вікна, за яким виднілися гори та яскраво-зелене небо.

— Що насправді я зараз лежу в шпиталі і лікарі намагаються повернути мене до життя, — рівно відповіла Ніколь. 

Я озирнулась та побачила її іронічний вираз обличчя.

— Багацько ж в них буде роботи, еге ж? — недоречно весело гмикнула я. — Якщо і я там поруч з тобою лежу.

Ми обмінялися нервовими смішками, і на довгі хвилини між нами запанувала тиша. Я намагалася зібратися з думками. Та й Ніколь, схоже, теж усе ніяк не могла опрацювати актуальну ситуацію своїм раціональним, прагматичним мозком.

— Що плануєш робити? —  запитала вона мене після тривалої паузи.

— Не знаю, – чесно зізналася я. — Мабуть, потрібно згадувати свої дипломатичні навички та пробувати домовлятися із цим Стасом-Шаксом.

— Постараюся тобі допомогти чим зможу, — кивнула Ніколь.

— Дякую, Ніколь, — промовила я, замислено додаючи: — Цікаво, що він нічого не сказав про тебе.

— Мене це теж непокоїть, — зізналася Ніколь. — Хотілося б знати свою майбутню долю.

Вона гмикнула і знову замовкла.

— Тоді у нас немає іншого виходу. — Я відвернулася від вікна та рішуче склала руки на грудях. — Ходімо виборювати свої долі у цього нестерпного гада.

Ніколь всміхнулася одним кутиком рота та розвернулася в бік дверей.

Жодна з нас не знала, де саме зараз перебуває Стас, проте я не сумнівалася: на дверях знову чатуватимуть його посіпаки, а отже — ми матимемо супроводжуючих.