Розділ 50. Ніколь

Доволі багато часу пройшло, поки гнітючу тишу нарешті перервав невпевнений, обережний голос Ліззі:

— Я можу?... — вона вказала на дівчину, питаючи жестом дозволу підійти та торкнутися її, і запитально подивилася на Стаса.

Стас кивнув та махнув рукою, запрошуючи.

Ліззі сіла по інший бік ліжка від Макса та взяла сестру Стаса за руку. Проте хвилини йшли, а нічого кардинально не змінювалось. І навіть того слабкого ефекту, який давав доторк Макса, у Ліззі не спостерігалося.

Стас сидів, зчепивши руки в замок та спершись на них підборіддям. Його поза була напружена, а погляд — похмурим, і з кожною секундою все більше й більше наповнювався розпачем та безнадією. Макс не відводив напруженого погляду від Ліззі, а вона, судячи з виразу обличчя, про щось розмірковувала з подвійною інтенсивністю.

— Дай руку, Максе, — вона перехопила руку Аста́ррхари лівою долонею, а праву простягнула до Макса.

Хлопець вхопився за неї, і буквально за секунду в центрі цього своєрідного трикутника ніби народилося сліпучо-біле сяйво. Енергія, яка раніше була болотяного, темного кольору, рішуче змінювала свій відтінок на світліший, чистіший, стаючи ближчою до ніжно-салатового.

Обличчя сестри Стаса також зазнавало змін просто на наших очах. Щоки її поступово набирали кольору і стали більш живого, рум’яного відтінку, більше не зливаючись кольором із сірою стіною.

— Неймовірно, — прошепотів Стас, ошелешено підводячись з крісла. — Це неймовірно…

Дівчина на ліжку ледве помітно поворухнула губами. За мить її вії затріпотіли, і вона розплющила очі.

—- Шакс’алагха́рре, — тихо промовила вона слабким хрипким голосом. — Це ти?

Стас підскочив до неї та м’яко поклав руки їй на плечі.

— Я, люба сестро, це я, — мовив він з посмішкою, а очі його блищали від сліз. — Тобі вже краще?

— Дихати набагато легше, — промовила, слабко всміхаючись Аста́ррхара.

— Чудово, — кивнув він. — Це неймовірно чудово!

Він поцілував сестру в лоб та перевів погляд на Ліззі.

— Отже, моя теорія підтвердилася, — замислено промовив він. — Це дуже добре. Дякую, Ліззі. Мої слуги покажуть тобі твої постійні покої.

Стас підвівся та рушив до дверей.

— Що? — вигукнула ошелешена Ліззі. — Що означає «постійні»?

— Ти залишаєшся тут, — незворушно відповів Стас.

— Залишаюся?! — з озвірілим поглядом запитала вона. — Не пам’ятаю, щоб давала на це свою згоду!

— Ти сама сюди прийшла, — так само рівно відповів він.

— Так! Тому що ти мене сюди заманив! — обурено вигукнула Ліззі.

— Ти мала вибір і зробила його, — із кам’яним спокоєм продовжував відповідати він.

— О, то його, виходить, можна зробити лише один раз? — знущальницьки промовила вона. — А коли потрапляєш у твої володіння, то свобода вибору належить лише тобі?!

— Не зовсім так, — ухильно відповів він. — Лише в твоєму випадку. Вибач, Ліззі, але я тебе нікуди не відпущу.