Розділ 48. Ніколь

— Поясни, — похмуро промовила Ліззі.

— Бачиш, — він відпив зі свого келиха, повільно розтягуючи слова. — Я завжди думав, що мені потрібно шукати людей саме з тими властивостями, які значилися в рукописі, з тими, якими наділений Макс на високому рівні. Проте, мені здається, найважливішим зрештою виявилося інше — зв’язок.

Зробивши театральну паузу та переконавшись, що всі досі уважно його слухають, він провадив далі:

— Саме зв’язок між двома людьми робить носія потрібних якостей таким сильним. 

— Я не зовсім розумію, — збентежено зізналася Ліззі, зиркнувши на Макса.

— Все просто, мила Ліззі, — розвів руками Стас. — Людину по той бік має хтось чекати. Чекати так сильно, щоб не відпускати з думок ані на хвилину. Саме тоді його енергія матиме таку потужність, що буде здатна на неможливе. 

Стас замовк, і Ліззі, схоже, теж забракло слів. Я й сама не поспішала втручатися, розуміючи, що усім нам необхідно переосмислити почуте.

— Ще однією особою зі схожим рівнем, хоч і все одно значно відмінним від Максового, є Артур, — сумно промовив він.

— І ти сам знаєш чому, — не втримавши злості, промовила я. — Як ти взагалі міг спокійно дивитися в очі Даніелю?

— Я Диявол, люба, — спокійно відповів він, твердо дивлячись мені в очі. 

Ніби це все пояснювало. Попри все, я досі не могла дати йому однозначну характеристику. На картинного злодія він все одно не був схожий. Отже, тут є ще щось…

— Кого саме ти не можеш вилікувати? — обережно запитала я і, судячи з виразу обличчя Стаса, потрапила саме в ціль.

— Сестру, — похмуро відповів Стас, позираючи на нас спідлоба. — Я не знаю чому, але їй досі не стало легше. Можливо, вся справа в крові, адже наш рід найсильніший та відповідно найчутливіше реагує на енергію цього світу.

— Чому тоді ти почуваєшся нормально? — різко запитала Ліззі. — Оточив себе «фільтрами» зусібіч? Міг би й із сестрою поділитися.

Стас зиркнув на неї злим поглядом, у якому яскравіше зблиснули зелені іскри.

Макс встав зі свого крісла та підійшов до Ліззі, сівши на бильце.

— Не гарячкуй, Ліззі. Все не так просто, — заспокійливо промовив він. — Просто вислухай його.

Ліззі похмуро кивнула та очікувально глянула на Стаса.

— Мені допомагає те, що я маю можливість мандрувати між світами. Більшість свого часу я зараз проводжу саме у вашому світі. На жаль, окрім мене, цього зробити не може жоден інший мешканець мого світу. Цю можливість мені дав ритуал, який я провів, аби знову створити розломи до інших світів, які від часу останнього захворювання виміру встигли зростися, не залишаючи слідів. Можна сказати, що я тепер щось типу провідника між іншими світами, — невесело гмикнув він.

— Отже, твоїй сестрі потрібен ще хтось такої ж сили, як Макс? — уточнила я нагальне питання.

— Ні. Тепер я зрозумів, що помилявся. Я думаю, що їй потрібен сам Макс, — промовив він і перевів погляд на крісло, де він сидів. — І Ліззі.

— Що? — перепитала Ліззі. — Ти хочеш ув’язнити мене тут?

— Це не в’язниця, Ліззі, — відповів їй Макс.

Ліззі кинула на нього погляд, сповнений нерозуміння.

— Як ти можеш це говорити, Максе? Адже він викрав тебе, змусив робити те, що йому потрібно, тримав тут силою десять років!

Та не встигла Ліззі виплеснути все своє обурення, як її вираз обличчя змінився, ніби вона осягнула для себе щось, що повністю зламало її світ.

— Він… — вона кинула швидкий погляд на Стаса, а тоді знову глянула на Макса. — Він не тримав тебе силою?

— Ми всі залишилися тут з власного вибору, — обережно промовив він.

Ліззі відвернулася від нього та втупилася немиготливим поглядом кудись перед собою.

— Ти… Що ти?

Вона бігала поглядом від Стаса до Макса. Я бачила, що очі її наповнюються слізьми.

— Твої друзі, я… Ми чекали тебе! Ми горювали! Я десять років не знала спокою, Максе! Як ти міг? Як?! Чому не захотів повернутися назад?

Макс сидів, дивлячись на Ліззі з болем та розпачем.

— Вибач, Ліззі, — в його голосі та погляді чулося щире каяття. — Я не міг вчинити інакше. Якби я пішов, Аста́ррхара напевно би померла. Як і багато інших.